Глава 48 Сон

Переміщатися вузькими підземними тунелями для Аратс не становило труднощів. Відчувши хлопчика, Тінь переслідувала його, йшла по п'ятах. Їй вдалося навіть завдати малюкові перший укус, увійти в його сон, впорснути отруту в чисту дитячу душу. Усе на лад складалося, але от халепа – хлинуло яскраве магічне світло підкупольного павукового світу. Як Тіні прослизнути непоміченою крізь численні сенсори павуків? Як не розтанути під сліпучими променями чарівного кристала?

Але Аратс хитра! Аратс винахідлива! Вона пам'ятала правило: що яскравіше світло, то густіша тінь. Ховаючись у своїх молодших сестер – тіней і півтіней від рослин, Аратс рухалася, коли перескоками, коли повзком, назустріч своїй жертві. Там, де залиті сонцем покривала ажурних тіней раптом обривалися, вона просочувалася крізь землю, зливалася з піщинками і камінням, шукаючи в них укриття.

Витягнувшись змією, Тінь м'яко огинала стовбури, шишки, гілки, трави, колосся, листя і сучки, що траплялися їй на шляху, прослизала крізь щілини в живих стінах чарівного міста. Втомившись, Аратс згорталася клубочком під покровом якогось квіткового палацу. І так, непоміченою, їй вдалося дістатися до розарію, де знайшов притулок земний хлоп'як.

Нерозумне дитинча, саме не знаючи того, полегшило пошуки втомленої Тіні – вийшло на балкон.

– Страва сама подала себе, – облизнувшись, прошепотіла Аратс.

Прикинувшись ліаною, вона обвилася навколо стовбура червоної троянди, простягнула щупальце до балкона-пелюстки, накинула петельку на Петрикову ніжку, пірнула під піжаму, піднялася до шиї, від шиї до обличчя, чорними долонями натиснула на очі й, повиснувши на хлопчику тягарем, потягла його в безодню безмежно темного сну.

Темрява огорнула Петюню. Темрява його власних бажань, породжених гнівом, жадібністю, заздрістю, ревнощами, лінню і страхом. Спочатку Петюнька падав і кричав, падав і кричав. Потім, як і в минулому своєму сні, він опинився в дитячому садку. На нього нісся здоровезний Вовка з дірявим відром у руках. Він збирався надіти це відро на його, Петюньчину, голову, щоб потім барабанити зверху кулаками і, бризкаючи слиною, дражнитися:

– Сопля, сопля! Тра-ля-ля! А в окулярика кози в носі!  

Очі Петюньки засліпив спалах, ніби хтось клацнув перед його обличчям пальцями і викресав іскри.

– Не хочу! – крикнув малюк. – Не хочу і не дамся!

Усе навколо закрутилося. Вовка спіткнувся й упав. Відро випало з його рук і з гучним брязкотом покотилося до Петюньки. Не роздумуючи, хлопчик схопив його і, підбігши до хулігана, насунув відро на його коротко стрижену, майже лису голову. Відро виявилося замалим для Вовчиної голови, і вона, зрозуміло, застрягла. Зсередини почулися схлипи і незв'язне мукання. Вовка з відром на голові стояв рачки і мав смішний вигляд... На думку Петюньки... А щоб ще було смішніше, малюк сів на Вовчину спину і вдарив кулаком по відру. Металеве «дзень-дзень-дзень-дзень!» і жалюгідне скиглення здавалися йому найприємнішою музикою. Петюнька розохотився і все тарабанив і тарабанив по відру, поки руки не заболіли.

«Набридло», – подумав він і підвів голову. Навколо ширяли великі дзеркальні уламки. У них малюк бачив своє відображення, і його не бентежило, що з відображенням цим щось не так. Замість блідого, худенького, з гострим підборіддям і у величезних окулярах личка в дзеркальних уламках робило гримаси біляве повне обличчя – точна копія Вовки. Але це не був Вовка. Це був Петюнька в образі хулігана.

– Хи-хи-хи-хи, – вискалилося обличчя. – Краще бути зверху, а не знизу, правда? Яке солодке це відчуття! Яка смачна помста!

Розгарячившись, Петюнька побіг на двір. Бувши наче ув'язненим у Вовчиному тілі, значно вищому і важчому, ніж у Петюні, він голосно тупотів і піднімав пил. У пісочниці копошилася та гидка дівоха, що одного разу прогнала його, ніби безпомічне цуценя. Імені її хлопчик не пам'ятав, але це не мало жодного значення. Ввалившись у пісочницю, Петюнька-велетень зачерпнув жменю піску і жбурнув його в обличчя кривдниці. Однак на місці дівчини опинився раптом Яшка. Він потирав кулачками почервонілі очі й плакав.  

– Нічого, – не розгубився Петюня. – Єрмолаєв теж заслуговує. Вони всі заслуговують, щоб їх покарали! Усіх поставлю на коліна! Нехай вороги мої тремтять! Хи-хи-хи-хи!

Навколо знову кружляли каруселлю шматочки дзеркал. Те, що дивилося в них, уже не було людиною, оскільки втратило людські риси. Замість обличчя розпливлася чорна пляма. Малюк зловив один уламок, який у його долонях перетворився на маленьке кругле дзеркальце. Таке ж він одного разу виколупав із маминої сумочки, щоб подарувати його Марійці.

– Ах, Марійко! – зітхнув хлопчик.

– Я тут! – пролунав голосок Сонячного Зайчика за Петюньчиною спиною.

Малюк обернувся. Перед ним стояла Марійка в ошатному червоному платтячку. На голові в дівчинки вінок із різнокольорового листя. Сонячний Зайчик кивала й усміхалася Петюні. Так усміхалася і кивала, як усміхаються і кивають переможцю. Тільки от... Тільки от очі в Марійки геть інші. Чужі, холодні, чорні...

«Та це ж і не Марійка зовсім?!» – промайнула думка в голові Петюньки.

– Хи-хи-хи-хи! – засміялася дівчинка грубуватим Вовчиним голосом.

«І не я це... Не я!» – мотав головою малюк, усвідомивши раптом, що втратив обличчя.

– Хи-хи! Ти! Ти! – тикала в нього пальцем чужа Марійка.

Листя на голові дівчинки пожухло, розкришилося й обсипалося трухою на червоне платтячко. Віночок зник, як зникла і сама Марійка. Залишилася тільки сукня, яка сама собою танцювала вальс.

– Ля́ля-ля́ля-ля́ля-ля́ля! Ля́-ляля́! – грала гарна музика і наполегливо будила Петюньку. – Ля́ля-ля́ля-ля́ля-ля́ля! Ля́-ляля́…