Глава 44 Глухий кут

– Друзі мої, з хлопчиком щось не так! Він не може прокинутися. Петрику! Петрику, прокиньтеся! – турбувалася за малюка буква «Д», що схилилася над ним.

– Ах, треба щось робити. Розбуркати його якось? – запропонував Абра-ар.

– Б-б-батечку, що б-б-буде? Що б-б-буде? – панікував Бурундун.

– Вай, вщипніть. Ось так! Ось так! – почав щипати Петюньчину руку В'юн.

– Голосно плеснути в долоні над самим вухом треба. Хлоп! Хлоп! – показував, як правильно плескати, Гагатун.

– Циць! Ляскати тут не треба... Ніжніше треба. Це ж дитина! – приструнила Гагатуна літера «Ц». Присівши навшпиньки, вона лагідно провела рукою по волоссю Петюньки, а потім поцілувала його в лоб, але... жодної реакції.

– Овва, а чого це ви тут усі зібралися? – здивовано вигнув брови Опанас Оперенко, який щойно піднявся у вагон.

– М-м-м, хлопчик не прокидається, – пояснив йому маркіз Медок.

– Ик, може, це... Дати йому мою люльку? – надійшла пропозиція від літери «И».

– Їй-бо, ну що ви таке пропонуєте? – махнула на нього рукою буква «Ї».

– Казна-що! Коли Бог розуму не дав, і коваль не вкує! Що за нісенітниця. Ніякої люльки! Я як водій вам заявляю: курити в салоні заборонено! – крикнув Карате зі своєї кабінки.

– Та-та-та... Так ми далеко не поїдемо... Що робити? – розвів руками Тіпун.

– Ик, може, тоді візьмете мою палицю? – не вгамовувався Ик. – Чарівний пилок вишневих квітів має силу знімати ману, навіяну темною магією. З усього видно, що хлопця одурманили.

– Овва! Пан Ик до пуття говорить. Давайте спробуємо! – підтримав старого поліцейський.

Літера «И» виставила вперед палицю і добряче струснула нею, обсипавши голову малюка рожевим квітковим пилком. Петюнька здригнувся. Власні відображення, що привиділися йому, почали розсіюватися одне за одним. Темрява відступила, дозволивши хлопчикові прокинутися.

– Що відбувається? Чому ви всі дивитеся на мене? І чому ми стоїмо? – слабким голосом запитав Петюня, дивуючись, оскільки не було чути «чух-чих-чах», що стало вже звичним. – Ви що? Через мене зупинили поїзд?

– Ах, шановний, ви нас дуже налякали. Але поїзд зупинили з іншої причини... – розгублено відповів професор. Його окуляри запотіли, і він протирав їх хусткою, кидаючи занепокоєні погляди на поліцейського та водія. Абра-ар чекав, що вони дадуть відповідь на запитання Петюньки, але літери «О» і «К» мовчали. Не витримавши, професор запитав їх прямо: – Ну, що ви там побачили? Дійсно, чому ми стоїмо?

– Кхе-кхе… Хто його знає?.. – необережно вирвалося в Карате. Помітивши, як захвилювалися пасажири, а рука чергового поліцейського потяглася до кобури з пістолетом, водій поспішив всіх запевнити: – Але ми в усьому обов'язково розберемося. Комп'ютер справний... Черв'яки зупинилися самі. Без мого втручання.

– О! – підняв вказівний палець Опанас Оперенко. – Попереду глухий кут. Може, тому вони стоять?

Карате заперечливо похитав головою:

– Кому здається, що черв'яки – примітивні створіння, той глибоко помиляється. Таким першокласним копачам, як вони, неважко прорити новий хід. Завал для них – не перешкода. Черв'яки копають на ходу, ані на мить не зупиняючись. Ми б цього навіть не помітили. Я думаю, друзі, вони щось відчули... Там, за завалом.

– Ах, чому тоді не запитати в самих черв'яків? – сказавши це, професор рішуче попрямував до виходу.

Всі інші мовчки пішли за ним. Зокрема й Петюнька. Хоча хлопчик зовсім не жадав опинитися посеред темного вузького тунелю, залишатися на самоті у вагоні після таких моторошних видінь він не міг.

«Нам треба триматися разом», – думав Петюня, ледь встигаючи за друзями.

Карате обігнав Абра-ара і ввімкнув ліхтарик, щоб краще було видно дорогу. Черв'яки, витягнувши шиї у напрямку до земляної купи, що закупорила тунель, напружено прислухалися.

– Чух, чух, чух, – обережно тицявся носом у завал черв'як Чух.

– Кхе-кхе… Що там таке? – пошепки запитав його водій і ласкаво поплескав по шиї, заспокоюючи. – Що ти відчуваєш? Що там?

– Чух, чух... Пахне дивно... – пояснив черв'як. – Чую щось знайоме... Але там небезпечно...

– Б-б-батечку, давайте об-б-б'їдемо завал. Ну його! – плаксиво попросив Бурундун.

– Оп! – дав щигля йому в ніс Опанас Оперенко. – А раптом комусь потрібна наша допомога? Ми не можемо просто взяти й об'їхати. Треба з'ясувати, що там, звідки взявся завал.

– Конче треба довідатись, що тут сталося, – погодився з буквою «О» Карате. – Анумо, копни трошки, Чуху. Тільки акуратно!

Черв'як підповз до стіни, легко пробуравив її, наполовину занурившись у землю. З цього боку було видно тільки задню частину вагона, а під ним рожевий хвіст, яким Чух привітно виляв. Друзі, затамувавши подих, чекали, що буде далі. По той бік завалу почувся шум. Хтось кричав, хтось плакав, хтось сміявся. Чух затих, перестав розмахувати хвостом. Гул за стіною наростав, але слів поки що не розібрати.

Опанас Оперенко про всяк випадок вихопив із кобури пістолет і скерував його на стіну.

– Відійдіть, – пошепки велів він супутникам.

– Ах, нехай дами з хлопчиком сховаються в останньому вагоні. Ми ж тебе не залишимо тут одного, друже! – з почуттям заперечив Абра-ар і подав знак Дзинь-да-да відвести Петюню.

Літера «Д» слухняно взяла малюка за руку. Слідом за Їжинкою і Ціпонькою вони піднялися сходами в третій вагон. Але дівоча цікавість все-таки виявилася сильнішою за страх, і незабаром три симпатичні голівки висунулися з вагонних ілюмінаторів. Петюнька визирав із-за прочинених дверей. Він бачив, як Віхола-в'юн і Карате, які зналися на бойовому мистецтві, прийняли бійцівську позу: розставили ноги і смішно розмахували долонями. Бурундун виставив уперед, ніби шпагу, свою довгу парасольку. Міністерські бджоли, оточивши маркіза Медка, оголили шаблі. Навіть старий Ик приготувався до бою: відставив убік люльку, щоб зручніше було орудувати палицею. Абра-ар, Тіпун і Гагатун, хоч і були беззбройні, теж виглядали гідно. Кожен готовий був у разі небезпеки прийти на допомогу один одному.