Глава 42 Ранок настав, або Привіт, Чуху, Чиху, Чаху!

– Вставайте, Петрику. Апчхи! Час іти. Апчхи-чхи! Ах, ця алергія на пилок... А то запізнимося на поїзд! – професор постукав по пелюстках печерної квіточки іззовні. Потупцювавши трохи, він солодко позіхнув: – А-а-ах-х... Як спати хочеться... Але треба вставати. Чуєте?

Петюнька знехотя розплющив спочатку одне око, потім друге, перевернувся на спину, потягнувся, вперся ніжками в стінку квіткової спаленьки, трохи помилувався новими шкарпетками, подарованими доброю літерою «Ї».

– Спасибі вам, що зігріли, – щиро подякував малюк новим чарівним друзям.

– Ніжкам тепло – нам добре, – скромничали шкарпетки.

Капець, що вже теж прокинувся, фиркнув, ревнуючи хлопчика до шкарпеток, але промовчав.

Бутончик несподівано нахилився вліво, пелюстки розтулилися, і Петюня впав на підстилку з тирси. На щастя, зі стелі більше не капало, і калюжі встигли підсохнути. Тепер уже колишня квіткова спаленька обм'якла. Її пелюстки, немов крила втомленого птаха, опустилися, оголивши махрову серединку. У Петюньчиних вухах задзвеніло – так прощався з ним печерний бутончик. Охоплений чарівним полум'ям, він поступово перетворювався на порох. Але квітка не зникла безповоротно. Посеред гірки синюватого попелу безпорадно лежало, агукаючи, нове дитяче насіннячко.

– Не варто засмучуватися, – заспокоювала Петюньку квіткарка Ціпонька, яка помітила, як насупилося його личко. – Такий життєвий цикл печерних квітів. Вони цвітуть лише кілька годин, надаючи притулок мандрівникам, а потім повертаються в землю, залишаючи за собою насіння. І так по колу. Цінуй життя, хлопчику. Це його закон. До речі, насіння твого бутончика належить тобі. Можеш забрати його з собою. Воно послужить тобі чудовим похідним наметом, вкриє і в спеку, і в холод, захистить від дощу і вітру. За твою турботу квітка віддячить тобі багаторазово, знову і знову віддаючи своє життя. Цінуй її дар, дитинча, адже життя безцінне!

– Так-так-так, нам треба поквапитися, – торохтів Тіпунчик, вибираючись із лілової квіточки, яка одразу ж за його спиною розсипалася, перетворившись на лілове борошно.

Шановний Медок, крекчучи й охаючи, стояв біля купки малинового попелу. Біля такої ж купки, тільки фіолетового кольору, сидів Ик і покурював свою величезну люльку.

– Їй-бо! Добрий ранок настав. Ходімо вмиватися! – весело підморгнувши, покликала Петюню Їжинка. В руках вона тримала оберемок кольорових рушників із приємним запахом. Один із них не забарився перекочувати на плечі хлопчика.

– Атож! Ходімо! Тру-ру-ру! – кумедно протрубив у складені трубочкою долоньки професор, який прилаштувався поруч із Петюнькою.

Умивальня, як і всі споруди павукового підземелля, була побудована з коренів рослин. Складалася вона з кількох десятків однакових умивальних кабінок, що вишикувалися в шеренгу. Над кожною кабінкою висів бак, виготовлений з половинок кокоса. До бака по тоненьким соломинкам надходила вода з головної цистерни – пляшкового гарбуза, що нагадав хлопчикові вим'я корови з безліччю присосок.

– Росяний душ лікує тіло і душу! – співала в одній із кабінок Розочка.

– Ах, які все-таки павуки молодці! Які запасливі! Он яку цистерну роси назбирали! Навіть уявити складно – росинку за росинкою! – захоплювався Абра-ар.

Петюнька не дуже любив умиватися вранці, але теплий душ під лійкою у вигляді маленької квіточки, з кожної пелюстки якої струменіла вода, йому сподобався. Як сподобалися і блакитне мильце із запахом лісових ягід, червоний шампунь, що пахне малиною, і особливо зубна паста – за смаком і солодким ароматом справжній полуничний джем.

«Такою пастою зуби чистити приємно, – думав малюк, жартома розмазуючи по обличчю піну. – Не порівняти з тією, що вдома, яка язик щипає».

Переодягнувшись у чистий одяг, за ніч випраний, полатаний і випрасуваний павучихами, а потім поспіхом перекусивши приготованими бабусями-трактирницями коржами, друзі вирушили до станції. Кожен ніс на плечах зв'язаний Їжинкою рюкзак, а в рюкзаку – квіткове насіння і провізію в дорогу.

Група мандрівників збільшилася, оскільки до неї долучилися три нові літери: «И», «Ц» та «Ї». Розочка, а також бабусі Чініта, Шань і Щень навідріз відмовилися покинути свій трактир.

– Хто тоді годуватиме голодних павучків? – виправдовувалася милосердна буква «Ч».

Міністерських коників довелося залишити бабусям. Через це Тіпун дуже непокоївся і час від часу сумно зітхав. Але нічого не поробиш. В експрес-поїзді, як з'ясувалося, місця для коників не передбачені.

Дорога на станцію вела через знайомі підземні тунелі, якими друзі пробиралися нещодавно в пошуках трактиру. Скрізь, куди б не кинув погляд Петюнька, копошилися метрополітенівські павучки в помаранчевих жилетках: замінювали забруднену чорнилом підстилку свіжою. Павучихи в хустках зішкрябували фарбу, що налипла на освітлювальних каменях і помітно приглушувала світло, яке вони випромінювали.

На пероні станційний доглядач у кашкеті люто дув у свисток і розмахував зеленим прапорцем, подаючи комусь знаки. Однак, як зрозумів малюк, знаки ці залишилися непоміченими тими, кому вони призначалися. Тому павук виплюнув свисток і приклав до рота гучномовець, що лежав на сусідній лавці.

– Невдячні! – закричав доглядач. – Бігом сюди! За п'ятнадцять хвилин поїзд відходить за розкладом, а вагонів досі немає! Звільню вас, так і знайте! Підете копачами на шахту!

– Чух-чих-чах, – пролунало з тунелю. – Чого розкричався? Ми вже тут.

Станційний доглядач полегшено зітхнув, зняв кашкет, протер хусткою лоб, знову вдягнув його і вже спокійним голосом сповістив пасажирів через гучномовець:

– Пані та панове, на першу колію прибуває експрес-поїзд «Чух-Чих-Чах», що прямує до Куапи.