Глава 41 Блакитний капець в небі

На вершині самотнього пагорба, вкритого сірим попелом, від якого ще валив в небо сморідний дим, лежали троє поранених богатирів: Юшка, М'якуш і Ґулька. Над ними клопотав, намагаючись привести до тями поранених воїнів, павук-гостеписець.

– Лялю, – тихенько покликав він свою помічницю, – принеси води. Он шоломом зачерпни.

Огрядна павучиха підхопила обвуглений шолом, що валявся поруч із Ґулькою, який у сутичці з черню втратив свій шикарний хвіст, і незграбно попленталася до блідої паруючої калюжки – тієї єдиної, що залишилася від блакитного озера. Вода потемніла і погано пахла. Над нею кружляли хоровод сірі сніжинки, зліплені з попелу.

– Попіл на ваші голови... – буркнула Ляля, похмуро поглядаючи на вогнище біля підніжжя пагорба, навколо якого зібралася, святкуючи перемогу, різномаста чернь.

Ті, хто нижчий за рангом, отаборювалися, рубали для багаття дивом уцілілі під час пожежі стебла рослин, смажили на рожні викопані з-під попелу шматочки гарбуза, годували паленим сіном чорних коней. Генерали й генеральші під витканим із диму шатром цокали сталевими кубками, в яких хлюпав вогненний пунш. У їхніх руках кубки плавилися, і це веселило демонів, які жадібно злизували розплавлений метал зі своїх пальців.

Демониця Злість помітила синю павучиху, яка набрала вже у шолом води і тепер обережно, щоб не розплескати дорогоцінну рідину, піднімалася на пагорб, де на неї чекав, подаючи знаки поквапитися, гостеписець.

– У-у, навіщо ж болотяною рідотою пригощати втомлених воїнів? – глузливо кинула вслід павучисі Злість. – Нехай спробують наше частування, зварене з вогню й полум'я.

Двоє чорних бісенят налетіли на Лялю, вибивши з її лап шолом. Вода пролилася. Шолом покотився вниз. Потривожений попіл, злетівши в небо, знехотя падав, зображуючи сумний серпантин.

– А все ж таки гарно, – засміявся Гнів, зупинивши шолом ногою. – Люблю попелище.

– Дай його мені! – крикнула Жадібність, яка стояла біля казана і величезною ложкою помішувала напій, що кипів у ньому.

– Лови, сестрице! – Гнів ударив по шолому, ніби по м'ячу.

Розпустивши хвіст, Жадібність підчепила шолом, зачерпнула ним вогняний пунш і піднесла до рота зняти пробу. Її зупинила Заздрість:

– Ця вогняна водиця, моя мила сестричко, для переможених!

– Звісно, – прошипіла Жадібність і метнула шолом із киплячою рідиною на вершину пагорба.

Павук-гостеписець злякано задкував. Вогняний пунш, змішавшись із розплавленим металом, пропалив на пагорбі чорну лисину. Земля, пригощена демонічним вогнем, обсипалася, утворивши яму. Це був справжній колодязь! Павук усе задкував і здивовано дивився, як з-під його ніг обсипається цівками випалений пісок, як унизу зростає, немов пухлина, холодна безодня.

Чернь навколо сміялася. Пунш пішов по колу: від генералів до конюхів. На попелищі розгорався неабиякий бенкет. Про бранців на пагорбі забули. Утім, що з ними станеться? Куди не глянь – суцільна чорнота. Зроби один крок, вона тебе проковтне і не подавиться.

Павук-гостеписець стояв на краю ями і плакав. Сльози через сажу забарвилися в чорний колір. Скло окулярів вкрилося плямами. Павук поліз у рюкзак, набитий сувоями, що стали непотрібними. Справді, кому яке діло тепер до митних записів, коли немає самої митниці? Покопавшись трохи в шурхотливих сувоях, гостеписець витягнув хустинку і почав ретельно протирати нею окуляри.

За його спиною почулося пихтіння товстої Лялі, яка дерлася на пагорб. Потупивши голову, павучиха пройшла повз боса і сіла на землю поруч з іншими павуками, яких чернь загнала на пагорб, попередньо відібравши в них магічні сили. Прикордонники притискалися одне до одного, намагаючись зігрітися, і з тугою дивилися в небо, застелене димовою завісою.

Юшка, М'якуш і Ґулька потихеньку опритомнювали і просили пити. Павук-гостеписець винувато моргав. Щоб заспокоїти поранених, він ласкаво примовляв:

– Трєба потерпіти, рідненькі... Трєба... Трєба...

– Летить! – перебила його Ляля, вказавши волохатою лапою кудись у дим.

Павуки здивовано переглянулися між собою. Гостеписець хотів шикнути на свою помічницю, щоб не привертала увагу черні, однак молоденький павучок із хрестом на спині підтвердив слова Лялі:

– Справді, щось летить. Птах, чи що?

– Який птах, глупаку? – засумнівався старий коричневий павук, який втратив у бою одне око, і тепер у нього на «обличчі» замість восьми грізно блищали сім чорних «намистинок».

– Але як же? – наполягав на своєму павучок. – Крилами махає! Бачите?

– Блакитні крила! – крикнула, забувши про обережність, Ляля, але під шикання товаришів одразу ж затулила рота лапою.

– Та це ж капець! – зробив висновок семиокий павук. – Загублений капець фея!

– Біднесенький... – заскиглила Ляля. – Шукає свого господаря, а тут таке...

– Вони ж його зіб'ють, – злякався гостеписець. – Помітять і, як пити дати, зіб'ють.

І точно, чорний дозорний протрубив у скручений кренделем ріг, після чого в небо полетіли, зі свистом розсікаючи повітря, сотні вогняних стріл. Одна з них підбила капець, виплюнувши на нього вогонь. Під нестямне верещання і лайку капець полетів вниз, залишаючи за собою, наче комета, вогняний слід. Павуки заметушилися: бігали по пагорбу, намагаючись зловити нещасного. Заради забави чорні лучники випустили по них кілька стріл. На щастя, перебуваючи під впливом пуншу, вони нікого не зачепили. Настрілявшись, чернь заспокоїлася і продовжила бенкетувати.

Палаючим метеором капець пролетів над головою гостеписця і з гучним «ой лишенько мені!» пірнув у колодязь. Павуки, немов за командою, підповзли до ями. Обережно, щоб не зірватися в прірву, вони зазирали вниз. Але, незважаючи на безліч очей, розгледіти що-небудь крізь темряву прикордонники не змогли – колодязь був надто глибокий.