Глава 40 Сонний порошок у руках лиходія стає чорним

Зелений туман знехотя розступився, пропускаючи коричневого таргана, на спині якого гордо сидів, немов король на троні, потворний старик. Чаклун увесь час кивав головою і беззвучно ворушив губами, ніби розмовляв із кимось без слів. Окинувши оком, заліпленим чорнотою, Міждверний Простір, що виглядав порожнім, без душі, Трельяжний Князь посміхнувся. Він відчував перевагу навіть над самим Хранителем, який зараз, ось у цю хвилину, не наважувався показатися.

– Досі зализуєш свої рани, Ключнику? – запитав чаклун дуже тихо. Хоча ні! Не запитав, бо йому не була потрібна відповідь. На це запитання відповідь він знав сам.

Трельяжний Князь потягнув носом пил, а потім дмухнув. Спостерігаючи, як зелені порошинки злякано закружляли навколо, старий зневажливо фиркнув. Він фізично відчував, як усередині нього вирує темна магія, як б'є ключем сила, справжні масштаби якої навіть йому, великому магу Сморчку, не відомі. І сила ця шукає виходу...

Відчувши біль у правій руці, Сморчок зігнув її в лікті. Мереживний манжет граціозно відкинувся, оголивши частину руки з чорними набряклими венами. Пульс почастішав, ніби в кволому старечому тілі билося не одне, а одразу кілька сп'янілих злістю сердець.

– Нічого... Потерпіть... Скоро вже... – шепотів Сморчок.

Переривчасто дихаючи, він розглядав свою почорнілу руку. Важкий перстень світився синім світлом, підживлюючись силою старого.

Різноманітні двері, що дрейфували у космічному просторі, слабко поскрипували, коли промінь від персня, немов рентген, пронизував їх, перевіряючи, чи варті вони уваги господаря. Перстень виявився вибагливим. Він ретельно досліджував двері за дверима, промацував світи, що причаїлися за цими чарівними перегородками, але ніяк не міг зробити вибір.

У повелителя особлива дієта – слабовільна людина, що приховує в закутках своєї душі багато темних бажань. Потрібно тільки трохи натиснути, щоб розірвати оболонку доброчесності, і чорнота поллється рікою. Люди – ідеальні зловиробники. І доїти їх толком не треба. Самі дадуть! Бери й пий.

«Ех, людці... Люди... Нікчемні, убогі... Скільки душ мені довелося розпотрошити, скільки випити чорноти?! Знали б ви, які мерзенні копошаться всередині вас грішки-хробачки! Якби знали ви...» – думав старий, заплющивши очі, які втомилися від постійного миготіння дверей, що виблискували попереду і вже за мить зникали далеко позаду, виблискували і зникали безліч разів.

Так, нелегко мандрувати в грандіозному дверному потоці, що ані на мить не сповільнює свій космічний біг. Але Сморчок мав чималий досвід чарівних перельотів і навіть із заплющеними очима вправно керував Шуршунчиком, наказуючи йому за допомогою вусів-поводів повернути ліворуч або праворуч, піднятися вгору або, навпаки, пірнути під чергові чарівні двері, які мчаться назустріч, наче стрімкий метеор.

Коли дивний вершник, гарцюючи верхи на таргані, порівнявся з квадратними дверима кольору стиглого баклажана, перстень «вибухнув» синім світлом. Ниючий біль у руці змусив Сморчка розплющити очі й звернути увагу на знаки, які подавав перстень.

– Стоп! – крикнув чаклун Шуршунчику. – Жертву знайдено.

Під «дощем» магічних променів, які випускав перстень, двері почали плавитися. Згустки розрідженої дверної маси з глухим чавканням зривалися в космічну прірву. Нещасні, танучі, ніби морозиво в літню спеку, двері піддалися паніці, розтулили рота й одразу ж поперхнулися зеленим пилом, що нахабно нахлинув.

Старий вдарив Шуршунчика батогом, щоб той не ловив ґав. Тарган здригнувся і хотів скривджено затріщати, але промовчав, оскільки на образу часу не було. Треба було поспішати, доки двері не схаменулися і не вкрилися свіжим панциром.

– Ну ж бо? – зціпив зуби Сморчок і з небувалою для кволого дідуся силою стиснув колінами спину Шуршунчика. Пролунав хрускіт.

Не чекаючи, поки його знову вдарять батогом, тарган прошмигнув у зяючу в зеленому космосі дірку.

По той бік дверей виявилася маленька кімнатка. Дитяча, зважаючи на малюка, що сопів у ліжечку біля протилежної від вікна стіни. У кімнаті не було темно, хоча ніч уже давно заслонила небо фіолетовими фіранками. Про це подбав дядечко Місяць, який перекинув від вікна до центру кімнати виткану з матових променів доріжку. Подібно до прожектора на цирковій арені, місячні промінчики з цікавістю висвітлювали оздоблення дитячої кімнати – таке миле, хоч і скромне. Крихітне ліжечко, шафа в кутку, стілець біля вікна і посередині круглий стіл. Над ним поважно звісилася, зображуючи букет скляних квітів, гарна люстра. Кілька паперових журавликів, підвішених до люстри на білих нитках, тріпотіли крилами. Їх пестив теплий вітерець. Притулившись до вікна, він ніжно дув у щілину прочиненої кватирки.

Тарган хмарою завис над ліжечком. Нахиливши голову набік, чаклун розглядав дитину. Куточки його губ мимоволі розтягнулися в усмішку. Однак, схаменувшись, Сморчок стер з обличчя свого розчулення, різким рухом дістав із кишені мішечок, зачерпнув повну долоню чорного порошку і сипнув його на голову малюка.

– Сиплю, посипаю, жахи наганяю, – примовляв Трельяжний Князь, спостерігаючи, як дитина неспокійно заворочалася, скривила личко і заплакала.

За стіною щось скрипнуло. Пролунали легкі кроки. До кімнати увійшла розтріпана жінка – у блакитній нічній сорочці й боса.

– Розбуджена самка поспішає на поклик свого звірятка, – прошепотів старий, який все ще ширяв над дитячим ліжечком.

Мати кинулася до дитини, поклала руку їй на лоб, сказала щось ласкаве, поправила ковдрочку. Очі звичайної земної жінки не були в змозі побачити загрозу, що нависла в буквальному сенсі над її головою, вуха не могли почути злісний шепіт. Але серце... Серце матері підказувало їй, що в кімнаті коїться щось недобре. Жінка обернулася і махнула рукою, ніби відганяла когось, хто причаївся в темряві. Сморчок хихикнув і рясно присипав її нечесане волосся чарівним порошком.

Дитина заплакала голосніше, але цього разу мати не поспішала її втішати. Розгойдуючись, вона стояла біля столу, посеред місячної доріжки, і дивилася в одну точку – на дитячий малюнок, скотчем приліплений до стіни. На цьому малюнку були зображені дві конячки, що пасуться на зеленій галявині. Одна – велика, помаранчева, інша – маленька, рожева. І ще в кутку білого аркушика було намальовано дитячою ручкою струнке деревце.