Глава 39 Битва в «передпокої» Сутінкового Світу

– Юшка вас візьми! Доповідай! – намагаючись перекричати вітер, командував воєвода.

Зараз, весь заляпаний фарбою, що лилася з неба, Юшка Юговий не здавався таким грізним, як зазвичай. На його обличчі були написані втома і розгубленість. Довгу бороду воєводи, що забарвилася у фіолетовий колір, нещадно тріпав вітер, ніби хотів її вирвати. Але Юшка і не думав ховатися, та й, зрештою, ніде було – село зруйноване... Злий ураган пройшовся по гарбузах кувалдою і лише за кілька хвилин зрівняв їх із землею.

– Населення митного села встигли евакуювати. Обійшлося без жертв. Тільки от... втрачено всі гармати. Павуки не зуміли зачинити двері. Чернь іде. Нам нічим відбити атаку... – доповідав М'якуш, приклавши праву руку до шолома.

– Що?!!! – обурився воєвода.

Він мотав головою, ніби мокрий бульдог, струшуючи з себе заціпеніння, через що навсібіч незграбно полетіли фіолетові бризки. Заспокоївшись, воєвода підняв голову, грізно насупив густі, припорошені сивиною брови. Розставивши ноги, спершись на спис і виставивши вперед щит, Юшка Юговий стояв посеред руїн, немов бовван, і гордо дивився в небо. З обох боків літери «Ю» вже зайняли свої позиції його вірні помічники – Ґулька і М'якуш.

– А руки нам на що, богатирі?! – крикнув воєвода і зі злістю вдарив списом об щит, вибивши іскри. Піднявши вгору праву руку зі списом і наставивши вістря в небо, Юшка наказав: – Списи, щити готу-уй! Стояти будемо до останнього! Ні кроку назад!

– Є ні кроку! – в один голос відповіли стражники.

Понівечене небо роззявило тисячі дверцят-ротів і видуло чорноту. Спочатку у фіолетову атмосферу увірвався дим, покружляв трохи, придивився. Потім спалахнуло полум'я, пролунав гуркіт грому. Дим почав згущуватися і набувати форми ЧЕРНІ – армії Трельяжного Князя. Чорнолиці воїни в чорних обладунках верхи на чорних жеребцях. Замість очей – палаюче вугілля. У руках мечі-блискавки, що іскряться темною магією. Над чорною армією майорить стяг – язики полум'я, що грають на вітрі, ростуть і роздвоюються, перетворюючись на голови вогняного дракона. Ведуть темну армію в бій семеро генералів: демони Гніву, Злості, Заздрості, Страху, Жаху, Помсти і Жадібності.

З вереском і улюлюканням чорні вершники помчали небом. Обпалений жаром Гніву і Злоби небосхил перестав плакати. Фіолетові калюжі висохли. Запахло сіркою і гаром.

– Брудом... Брудом заляпаємо! Вогнем випалимо! Витопчемо! – лунало звідусіль.

На трьох богатирів, які здивовано дивилися у небо, насувалася лавина черні. За спинами воїнів на чолі з гостеписцем вишикувалися в лінію павуки. Вони втратили гармати і снаряди, але в їхньому розпорядженні все ще залишалася найгрізніша зброя павуків-митників – чарівна павутина.

Обернувшись до павуків, воєвода гаркнув:

– В'яжіть їх, браття! Рубайте на шматки!

Павуки виплели сріблясті нитки і, наче ласо, закинули їх у небо. Нитки легко увійшли в темряву, ніби розпечений ніж у шматок вершкового масла, і розрубали чорне покривало, що застелило небо, на клапті.

– Нічого! Встоїмо! – задоволено крякнув у бороду воєвода і вистрілив зі списа білим променем прямо в пащу вогняному дракону.

Ґулька алебардою рубав чернь. М'якуш дубиною вибивав чорноту, наче запорошений килимок, і колов її списом.

Темноволоса демониця підлетіла до Юшки, обплела його хвостом, присмокталася до вуха.

– Юшка через коромисло... – крикнув воєвода, впустивши спис. – Зніміть із мене цю п'явку!

Ноги Югового підкосилися, і він грузько опустився на коліна. М'якуш намагався вхопити за хвіст п'явку-діву, що присмокталася до командира, але його руки проходили крізь фігуру примари.

Розрубати демоницю алебардою, вколоти списом або вдарити дубиною стражники не наважувалися, бо могли ненароком поранити воєводу.

Юшка вже почав бліднути, його очі закотилися. Похитавшись трохи, ніби підрубана билинка, воєвода впав ниць. Демониця відірвала, нарешті, свій чорний рот від вуха жертви, але не поспішала відлітати. Доторкнувшись щокою до щоки воєводи, примарна діва прошипіла:

– Заздрістю... Заздрістю занапащу... Душу висмокчу... Висушу...

– Відчепись від нього, демонице! – закричав М'якуш і примудрився-таки ткнути списом п'явку в око.

Завищавши від болю, одноока діва зметнулася в небо стовпом чорного диму.

Їй на зміну прийшли нові привиди. Тисячі. Мільйони. Легіон темних облич! Їх павуки рубали на частини, розривали, розрізали, роздирали. Але подерта на шматки чорнота згущувалася знову і знову. Темні бажання були занадто сильні. Занадто довго вони чекали свого часу, щоб мстити рожевим мріям і бруднити казки, народжені чистими серцями.

Демон Гніву з широкими вилицями зіскочив з коня, з ніздрів якого валив клубами дим. Розмахнувшись мечем-блискавкою, Гнів пішов на Ґульку. Меч і алебарда зіткнулися. На всі боки посипалися іскри, від яких загорілася солома. Ґулька скреготів зубами. Демон сміявся.

– Ти вже піддався мені, нещасний, – насміхався він з воїна. – Нумо побажай мені що-небудь! Ну ж бо!

– Щоб тебе... – шепотів побілілими губами Ґулька. – Щоб тебе блискавкою вдарило...

Пролунав гуркіт грому. Вогняний дракон вивергнув полум'я на голову літери «Ґ». Шолом Ґульки розжарився до червоного. Волосся, зібране на потилиці у хвіст, спалахнуло.

– Ха-ха-ха! – реготав демон Гніву. – Бажання, породжені гнівом, підживлюють мене, дурнику! Вони роблять мене сильнішим! Справді, куряча в тебе голова!

Ґулька впав. Шолом відкотився. Щоб загасити вогонь, воїн присипав волосся землею і глухо стогнав.

Засліплений бажанням помститися за друга М'якуш метнув у демона спис, але промахнувся.

– А ти його дубиною... Дубиною... – нацьковувала потворна фурія – демониця Помсти, яка сиділа вже на плечах М'якуша і чорними долонями затуляла йому очі.