Глава 38 В'язні Трельяжа

На дні глибоких кратерів, цих виразок на тілі мовчазної планети, темно і холодно. Серце світу, що відомий в казках як Трельяж, давно охололо. Густа Ніч заліпила небо, надійно вкривши байдужу пустелю від допитливих зоряних очей. Тиша скувала сплячу планету. Хіба що вітер-пустун іноді, від нудьги, полоскоче густо подзьобаний віспинами-кратерами світ, поганяє трошки туди-сюди пил, погуде несміливо, помацає, пошарудить. А коли нудьга стане геть нестерпною, нишком подує в глибокі рани-колодязі, потривожить темряву, що згустилася на їхньому дні, і, нашкодивши, під загрозливе ремство, що грізно наростає в надрах сонної планети, біжить, боягузливо збиваючи п'ятами сірий пил. Прокидаючись, планета силкується розліпити повіки, але владна Ніч, натиснувши важкою, вологою долонею, втихомирює готовий вирватися назовні стогін.

– Знай своє місце! – зазвичай шепоче Стражниця-Ніч, заганяючи в тісну будку вітер, що розгулявся без нагляду.

Похмурій планеті належить бути мовчазною. Трельяж – це в'язниця, у глибоких камерах якої заточені бажання, породжені темною стороною людської душі. Сміття, бруд, відходи – просто ЧЕРНЬ.

Про чернь у казках не заведено говорити вголос. Відходи позбавлені права бути повноцінними громадянами Антресолії – країни рожевої мрії. Взагалі будь-яких прав, крім одного – права зберігати вічне мовчання. Такий закон.

Принаймні був таким доти, доки чаклун Сморчок, призначений Антресолівською Радою Мудреців наглядачем Трельяжної Темниці, не наситився ніччю й тишею і не відчинив ДВЕРІ до загадкового Міжсвіту. Порушивши звичний порядок речей, зазіхнувши на Кордон, Сморчок самовільно зняв усі заборони.

Холодна планета поступово прокидається, відчуваючи хвилювання ув'язненої в її серці черні. Наляканий вітер тремтить, не наважуючись більше дмухати й грати з пилом у квача. Стражниця-Ніч терпляче мовчить, оскільки в'язням дозволив шуміти САМ господар, який проголосив себе Князем Трельяжного Королівства.

Темні заборонені бажання отримали амністію. Великий маг Сморчок подарував в'язням шанс помститися антресолівським чистюкам, які наївно вірять у чистоту людського серця, за відібрану свободу, за нав'язане МОВЧАННЯ.

– У-у, заляпаємо брудом вашу рожеву країну, – погрожують тіні, що блукають на дні глибоких кратерів.

– Гряде чорна революція? – здивувалася Ніч, яка припала до колодязів.

Стражниця прислухалася до голосів, які ставали сміливішими й гучнішими, і, дедалі більше дивуючись, терпіла, бо так наказав ВІН.

– Катрусі знову подарували нову іграшку. З блакитним волоссям. А ще набір іграшкового посуду. І сукня в неї нова – помаранчева, картата. А мені мама каже, що не вистачає грошей. Але чим я гірша за Катю? У-у-у... Мені б ту ляльку... З блакитним волоссям... Я б виколола їй очі! На зло Каті! – заздрісно прошепотіли в одній із камер.

– Михайлика тато повів у зоопарк. Будуть дивитися там на мавп і годувати булкою ведмедя, а потім, примостившись на парковій лавці, по черзі лизати морозиво в хрусткому вафельному стаканчику. Мій же тато весь час зайнятий, весь час на роботі. У-у-у... Щоб від того морозива в Михайлика заболіло горло! – скиглили в сусідній камері, тій, що ліворуч.

– Ех... А бодай вас! – сердився третій привид. – Знову веселяться, музику ввімкнули. А я кряжив біля верстата дві зміни. Спати хочу! Щоб у них електрику замкнуло! Тьху, бусурмани...

– Не хочу йти до школи... Щоб вона згоріла... – плаксиво скаржився хтось у четвертій камері. – Щоб учителька математики захворіла... Тоді не буде контрольної!

– От незграба! Наступив мені на ногу... Щоб черевик тобі мозолі натер... Будеш знати, куди ставити свої граблі! Ведмідь неповороткий! – обурювався п'ятий в'язень.

– У Марфи Петрівни червоні туфлі... Щоб підбор вона зламала... Щоб зламала. Так-так! Зламала! Нічого хизуватися тут, коли мені третій місяць уже не видають зарплату... А-у-у-у... – сумно завивали в камері праворуч.

– Бабця обіцяла мені залишити у спадок квартиру, – нудно бубонив хтось, – якщо буду за нею доглядати, харчі, ліки купувати, прибирати. Я прибираю, купую. За свої гроші, між іншим! А вона ще сто років жити зібралася. Коли все це закінчиться? Таблетки їй, чи що, підмінити?..

До підземного хору приєднувалися все нові й нові голоси. Плач, стогони, нарікання, зойки, скарги і погрози – все змішалося в ньому:

– Ненавиджу...

– Донесу...

– Щоб він луснув!

– Щоб вони провалилися...

– Щоб вам порожньо було...

– Помщуся!

– Хочу, хочу, хочу!..

– Ось вам, ось вам!

– Ату її, ату!

– І по заслузі...

– Грім і блискавка на їхні голови...

– Щоб вони!..

– Щоб їх!..

– Щоб вас!..

Гул ставав нестерпним, і навіть Ніч, яка звикла до багато чого, гидливо скривила губи.

– Ух! – підняла долоню Стражниця, щоб грюкнути по колодязях і закупорити їх липкою чорнотою. Ніч була не в змозі більше слухати скиглення і нарікання.

– Не смій, – сухо наказав їй ВІН. – Відступи.

Ніч слухняно відскочила від колодязів. Вона не розуміла наказів господаря, але засуджувати їх не наважувалася. Трельяжний Князь став занадто сильним.

Сидячи верхи на осідланому таргані-роботі, чаклун Сморчок ширяв над стогнучою планетою. Його постать випромінювала синювате світло. Обличчя старого залишалося байдужим. Рішуче виставивши руку з перснем уперед, Князь зробив рух, ніби відкинув покривало. Стражниця-Ніч верескнула і відступила, пропускаючи господаря. Небо посвітлішало, змінивши традиційне чорне вбрання на брудно-сіре.

Примостившись за спиною чаклуна, Стражниця звітувала: