Глава 37 «Тихий зал» у печерному саду

Маркіз Медок чекав на друзів біля входу в трактир. Поруч із ним, випрямивши спини, розташувалися дві бджоли. Решта стражників досі будили сплячого на трактирній підлозі товариша. Судячи по розгубленому вигляду і округлим черевцям бджіл, на яких недбало бовталися приспущені червоні паски з шаблями, можна було здогадатися, що після щедрої трапези триматися по-солдатськи підтягнуто й суворо, як це належить міністерським стражникам, бджолам важкувато. Але службовий обов'язок – то святе!

До того ж міністр був не в дусі. Барабанячи пальцями по животу, він соромив бджіл:

– М-м-м... Це ж треба? Така ганьба! Бджоли. Воїни. А поводитеся як нетямущі діти. Ах, дізнається Її Високість Жужа!..

– Ми більше ні жу-жу-жу... – виправдовувалися, потупившись, стражники.

– Рубіки-кубики... Що за жу-жу-жу? Чого носи повісили? – весело запитала Розочка.

Штовхнувши плечима двері (руки були зайняті кількома парасольками, плетеними з коріння), офіціантка вийшла, пританцьовуючи, на терасу. За нею йшли Петюнька і вся буквена компанія.

Розочка роздала гостям парасольки, які мали захистити їх від чорнильних крапель, що зривалися зверху. Це було дуже доречно. Фіолетовий дощ припустив. Павуки не встигали збирати у відра і миски рідину, що просочувалася крізь стелю. Стружки на підлозі, насичені чорнилом, неприємно липли до ніг.

«Напевно, там, на поверхні, відбувається щось неймовірне?! – подумав малюк. – Та й Юшка зі своєю командою досі не спустився в підземелля...»

Затулившись плетеними парасольками (Бурундун не розлучався зі своєю – смугастенькою), усі потюпали слідом за літерою «Р». Під час кожного кроку потривожена кашка з чорнила і тирси противно «квакала». Ноги зрадницьки ковзали. Особливо важко довелося Петюньці. На відміну від вічно босого Бурундуна, малюк не звик ходити босоніж, а по мокрій тирсі та калюжах і поготів. Його ступні посиніли, але радше не від чорнила, а від холоду. Щоб менше контактувати з холодним, в'язким чорнилом, хлопчик намагався ступати навшпиньки. Через це він відставав від друзів.

Помітивши, як мучиться людське дитинча, Медок кивнув бджолам. Зрозумівши без слів, що хотів їм сказати начальник, стражники схрестили лапи-руки, сформувавши сидіння, і доброзичливо задзижчали, пропонуючи хлопчикові допомогу. Петюнька хутко видерся на «живі носилки». Настрій хлопчика покращився. Ще б пак! Його, ніби бджолиного імператора, несуть здоровані зі справжніми шаблями!

Розочка повернула праворуч. За трактиром якось одразу й несподівано розцвів печерний сад. Величезні сяючі бутони різноманітних забарвлень росли просто із землі. Стебла були занадто короткими, і їх майже не було видно під бутонами. Листя зовсім не спостерігалося. Квіткові голівки мірно розгойдувалися, ніби кивали, вітаючи мандрівників.

У білій квітці розтулилися фіранки – дві пелюстки. У віконце, що утворилося, визирнула білява красуня. Фіалкові очі, перлинна усмішка і щічки, що вкрилися рум'янцем. Обрамлене короткими світлими кучериками личко, ніби ранкове сонечко, світилося радістю.

Радість, якщо вона щира, заразлива. Незважаючи на втому і страх, які нагадували про себе, поколюючи холодом серце, малюк усміхнувся. Йому хотілося сміятися! Світла дівчина в білій квітці нагадала Петрику курча, яке з цікавістю дивиться на світ із віконця, прокльованого в білосніжній шкаралупі. І неважливо, що світ цей є темним і сирим підземеллям...

Як не дивно, квіти печерного саду, перебуваючи під обстрілом чорнильних крапель, зберігали ідеальну чистоту.

– М-м-м... Так! Відразу видно, що магія добра – найсильніша серед світів! – підняв товстий вказівний палець маркіз Медок. – Мила, чарівна мадмуазель Ціпонько! З вами і підземелля здасться раєм!

– Ціную ваші компліменти, маркізе, але дивіться, не переоцініть мене, – скромничала Ціпонька, простягаючи міністрові білу ручку для поцілунку.

– Це літера «Ц» – найвидатніша в Антресолії чарівниця. Її спеціалізація – експериментальне магічне квітникарство, – пошепки пояснив Петюньці професор.

– Та знаю я, – теж пошепки сказав хлопчик. – Яшка розповідав, що був у чарівному саду Ціпоньки. А ще він мені казав, що чарівниця подарувала йому останні краплі живої води. Ті самі, які потім перетворили камінь у грудях злої Чаклунки на людське серце.

– Цілий вечір на вас чекала. Мене павуки попередили, що на митниці затримано земного хлопчика. Як цікаво! Ца-цá! Як цікаво! Друг самого Яшки! – розповідала літера «Ц», весело поглядаючи то на одного, то на іншого гостя. Фіолетова петунія у волоссі квіткарки ніжно тремтіла, ніби поділяючи радісно-піднесений стан дівчини.

– Рарі-ра, сестро? Чи не можна швидше? – поцікавилася Розочка. – Мені ще одяг збирати, у пральню нести. Море справ! Мор-ре!

– Цáца ти моя! Ну звісно! – широко усміхнулася Ціпонька. – Підходьте, друзі. Розбирайте насіння. Тільки обережніше! Насіння маленьке, вразливе.

– Ува! Ува-а-а-а... – долинуло з білої квіточки, з-за спини літери «Ц».

– Ах, як зворушливо... – прошепотів Абра-ар.

Професор часто моргав, намагаючись стримати сльози, що накочувалися на очі. Петюнька здивувався такій чутливості друга і хотів пожартувати щодо цього, але коли Ціпонька простягнула йому на листочку-пелюшці дитяче насіннячко, що агукало і пускало слину-бульбашки, сам розчулився.

До речі, він давно вже замовляв батькам молодшого братика або сестричку. Тато був не проти, але мама чомусь упиралася. Казала, що їй і з однією дитиною клопоту по горло. А Петюня мріяв!

«Було б із ким гратися, – думав він. – У Яшки хоча б кіт є, нехай і старий. У мене ж нікого...»

– Ца-цá! Подивися, яка цáца! Бери давай. Сміливіше! – підбадьорювала хлопчика чарівниця. – Вибери місце, присип насіння тирсою. Ну, бери ж! Ти не один спати хочеш.

– Га! Добре, що дощик іде. Поливати не треба! – сміявся Гагатун, який примудрився пролізти без черги і прихопити по насіннячку собі і своєму дружку В'юну.

– Цирк... – фиркнула Ціпонька і погрозила нахабі пальцем. – Так, мало не забула! У зеленій квіточці, у Їжинки, візьмете вовняні ковдри і подушки.