Глава 34 На підземному пероні

Тюльпан дражнився – показував комусь язика, вивернувши пелюстку назовні. Це бутончик повідомляв пасажирам, що вже час на вихід.

– Далебі, з великим задоволенням! Дякую, що не угробили! – буркнула розсерджена Дзинь-да-да, оправляючи спідницю.

– М-м-м... Так, мадмуазель, до такого способу пересування треба звикнути, – співчував дівчинці маркіз Медок.

До речі, його чудовий костюм і шляхетна лисина, ледь прикрита маленькою шапочкою з пером, анітрохи не постраждали під час неймовірної скачки.

– Га, а мені сподобалося. Чудовий атракціон! Треба б повторити! – кепкував з очманілих друзів Гагатун, навіщось витріщивши очі й обертаючи зіницями.

– Ах, ні! Вибачте, шановний, – сплеснув руками професор Абра-ар. – Вже краще вітряні ліфти. Хоча і те, і інше, зізнатися, неприємне. Ах, ромашкове б сюди таксі...

– Так, машина бажань!.. – мрійливо зітхнула Дзинь-да-да.

Петюнька здригнувся. Про машину бажань він чув багато. Звісно, від Яшки. Ромашковому космічному таксі Єрмолаєв мало не оду співав! Аж захлинаючись словами, розповідав про те, як збувалися невеликі бажання пасажирів ромашки-таксі. Хочеш морозиво – отримай. Хочеш соку – пригощайся. Хочеш присісти в домашнє крісло – будь ласка. А то, може, приляжеш на софі? Потрібно лише трошки пофантазувати, уявити бажане, і думка матеріалізується у вигляді апетитного бутерброда, тістечка чи чашечки солодкого чаю...

«У такому таксі і я б не відмовився покататися. А то довелося сіднички відбивати в тюльпані... Що б я загадав? – прикинув у думках малюк. – Ага, варені сосиски! Із пиріжками! Із чим пиріжки? З капустою чи грибами? Краще з яйцями та кропом, як готує мама. І неодмінно компот із яблук, груш і кизилу!»

Вивантажуючи своє огрядне тіло з карети, через що бутончик, наче човник у штормовому морі, почав розгойдуватися, а хлопчик із друзями знову попадали на підлогу, міністр пояснив:

– Мадмуазель... М-м-м... Боюся, подорожувати повітрям поки що немає можливості. Доведеться звернути увагу на альтернативні види транспорту. Ем... Наприклад метро.

– Га-га! Грандіозно! Черв'якове метро! – зрадів новині Гагатун.

Дозволивши міністрові спуститися на землю, тюльпанова пелюстка закапризувала і розпрямилася. Літеру «Г» подібний маневр квітки не збентежив. Заливаючись реготом, Гагатун з'їхав униз на сідничках. Оскільки пелюстка і далі вередувала, не бажаючи складатися в гармошку, решті пасажирів довелося наслідувати приклад літери «Г». Внизу тих, хто з'їжджав по пелюстці, ловили бджоли з міністерської свити.

– Ну що ж, – звернувся маркіз Медок до друзів, які зібралися біля карети. – Поки для нас готують метрополітенівських черв'яків і перевіряють обладнання, ми зупинимося в підземному трактирі. Ем-м-м... Нам не завадить трохи відпочити, почиститися, перекусити.

– Тра-та, нині буде гарбузове частування, – ніжно тараторив Тіпун, обтираючи ганчіркою вимазані чорнилом спини зелених скакунів. – І вам, милі, дістанеться. Тра-та, гарбузовий бенкет!

Маркіз Медок, який не забував дбайливо притримувати і погладжувати булькаючий животик, озирнувся, виглядаючи, кого б запитати про трактир.

Як не дивно, підземелля зовсім не було темним і тісним, як очікував малюк. Місце, де Тіпунчик висадив своїх пасажирів, виявилося просторою печерою. Під високим земляним склепінням, з якого звисало, наче гірлянди, сплутане коріння рослин, розтягнувся широкий перон, встелений традиційною для павуків соломою. Уздовж стін і по краю перону, за яким витягнувся ковбаскою довгий метрополітенівський коридор із двома гладко випрасуваними коліями, розташувалися на рівній відстані один від одного камені. Вони світилися м'яким молочно-вершковим світлом.

«Досить світла, щоб не розбити ніс», – подумав Петюня.

А ще хлопчик не без задоволення зазначив, що у страху справді очі великі, і підземний світ зовсім не такий страшний, як він його собі уявляв. Ба більше, станція казкового метро не була позбавлена комфорту. Посередині перону вишикувалися, витончено зігнувши сучкуваті спинки, метрополітенівські лавки. Точніше, малі архітектурні споруди, що постали перед очима Петюньки, були лише наполовину лавочками, оскільки замість сидіння у них була пристосована павукова сітка.

«Ого! Напівлавки... Напівгамаки!..» – здивувався хлопчик і поспішив всістися на найближчий до нього меблевий гібрид, щоб уявити собі, як мають почуватися павуки, які очікують на прибуття поїзда, відпочиваючи на кумедних лавках-гамаках.

З обох боків кожної лавки стояли високі урни чудернацької форми. Зверху кришечка в червону цяточку, знизу дві педалі, ніби черевички, а по центру отвір. Один із павуків-робочих, що були одягнені у помаранчеві жилети і копошилися на пероні, підповз до урни, натиснув на педальку, внаслідок чого кришка одчинилася, і висипав у смітник принесене у відерці сміття: суміш пожухлого листя, прілої соломи, поламаних гілочок і сучків. Кришка зачинилася. Павук натиснув на другу педаль. Усередині урни приглушено задзижчав захований там моторчик. Малюк припустив, що це ввімкнувся механізм на кшталт електричної м'ясорубки, який перемелює на борошно завантажене в урну сміття. Моторчик поперхнувся і закашлявся. Дзижчання припинилося, а з отвору в підставлене відро посипалася справді борошноподібна речовина, що донедавна була листям, соломою, гілками та сучками.

– Ах, це, шановний, павуки подрібнюють органічне сміття, щоб прискорити процес виготовлення добрива, – пояснював Петюні професор, який примостився поруч із ним у гамаку. – Отриманим «борошном» павуки згодовують тутешніх дощових черв'яків, які його переробляють, тобто перетравлюють, а потім повертають у вигляді корисного добрива – гумусу. Добриво, бачте, павуки використовують для культивування печерних квітів. Уявляєте, є такі квіти, які для свого росту не потребують сонячного світла! Це подарунок відлюдника Ика – антресолівської печерної людини. Чарівниця Ціпонька, що спеціалізується на квітах, зібрала насіння рідкісних навіть у казці рослин і вивела безліч нових цікавих сортів. Наскільки вони прекрасні, ви скоро самі переконаєтеся. Павуки придумали вельми цікавий спосіб їх застосування.