Глава 33 Скачка на кониках

– Ах, перебуваючи в казці, треба бути обережнішим зі словами, адже вони живі, – шепотів на вухо хлопчикові Абра-ар. – А то он, що вийшло.

– Можливо, наші доблесні митники зволять, нарешті, втрутитися і втихомирити двері, що розбушувалися так недоречно? Що ви собі дозволяєте? – суворо запитав міністр.

Розлютившись, він змінив звичну манеру говорити. Зникли довгі паузи між словами і розтягнуті голосні. Це було вже не муркотіння, а грізний рик.

– Юшку вам у печінку, де гостеписець?! – заревів ведмедем Юговий.

Маркіз Медок безцеремонно його перервав:

– Мовчати! І твоє рильце, воєводо, в пушку. Та який там пушок? Бородище!!! Як можна було зруйнувати митницю? Ведмеді, слони, гіпопотами! Тобі б у цирку виступати, а не командувати армією. Ну де ж цей гостеписець?

– Я тут, – несміливо відгукнувся очкастий павук, який сховався в натовпі вуличних роззяв.

– М-м-м, чудово. Ви тут, а маєте бути там... Зачиніть двері! – маркіз ударив кулаком по пелюстці, залишивши на ній вм'ятину.

– Система вийшла з ладу, Ваше Медове Високородіє, – виправдовувався павук. – Швідко не вийде. Потрібен час... Нам трєба розібратися. Ми нічого не розуміємо... Хранитель ключів не допомагає нам. Щось сталося... Боюся, Сморчок перейшов до активних дій. Війна почалася. Ми змушені зачиняти двері вручну. На це трєба багато часу. Ми не в змозі запобігти потопу.

– Б-б-буде потоп... потоп... потоп... – приречено повторював одне й те саме слово Бурундун.

– Вай! Нас же знесе ураганом?! – вставив свої п'ять копійок В'юн.

– М-м-м... Он воно як... Що ви пропонуєте? – запитав Медок павука, спантеличено потираючи скроні. – Нехай ваші павучихи-рукодільниці витчуть захисний кокон, чи що?

– Боюся, кокон виткати не встигнемо, – винувато промимрив павук.

– Юшка мене... – почав лаятися, але запнувся Юговий. У присутності начальства лаятися не годиться, тому воєвода продовжив говорити, намагаючись замінювати лайку, що готова була зірватися з язика, смішним, дурнуватим еканням: – Це... Е-е-е... потрібно оголосити тривогу. Е-е-е... Треба... це... е-е-е... повідомити короля Лута про катастрофу, що насувається на столицю.

– Юшкина башка! Це! Е-е-е! – передражнив міністр воєводу. – Ти що ж думаєш, над Куапою не чути цього дверного гуркоту? Та все небо, вважай, зійшло з петель! Накриє всю країну! Уявляєте масштаби лиха? Оце та-ак...

Петюнька ніколи ще не відчував себе настільки винним. Стати причиною загибелі цілого світу!..

«Ой, матінко, чому в мене все не так? – картав себе малюк. – Коли треба було відчинити двері для пана Сонька, я не відчинив. Коли не потрібно було відчиняти, відчинив...»

– Не варто так хвилюватися, – втішав професор. – Це підступи Сморчка. Одному хлопчикові не під силу накоїти такого лиха. Просто закляття було вимовлено не в той час. Напевно, воно якось прискорило процес.

Сотні відчинених дверей, схожих на роззявлені роти, сперечалися, хто далі плюне. Важкі плювки, падаючи на землю, розпливалися чорнильними плямами. Двері ввійшли у смак, і фіолетовий дощ припустив. За лічені секунди бутончик, солома і гарбузи забарвилися в густо-фіолетовий колір.

– Тра-та-та, не встигли, – протараторив Тіпунчик, що поспішив до коників, які тепер не були зеленими. Як і все навколо, вони красувалися в новому чорнильному вбранні.

Бурундун із задоволеним виглядом (мовляв, бачите, який я завбачливий) розкрив свою гарну смугасту парасольку. На щастя, парасолька виявилася фантастично широкою, тож під нею без зусиль помістилися хлопчик і вся компанія. Навіть Юшка і його здоровенні вояки. Трішки не пощастило, хіба що, літері «Г», чий довгий ніс, що зрадницьки виглядав назовні, забруднився фарбою. Гагатун щодо цього не засмучувався. Як завжди, він заливався реготом:

– Га-га! Грандіозно! Га-га!

– Хлопчика і його друзів – в карету, – наказав Медок. – Сховаємося в підземеллі. Оголосити евакуацію. Доручаю це тобі, воєводо. Дивись, не підведи.

– Юшка завжди готовий! – приклавши руку до шолома, пообіцяв Юговий.

Абра-ар м'яко підштовхнув Петюню до сходинок, які малюк постарався подолати якнайшвидше. Він знав, що не можна гаяти й хвилини. За ним слідували професор і Дзинь-да-да.

Міністерський екіпаж був розрахований на шістьох пасажирів: три місця для сидіння спереду, три ззаду. Однак через великі габарити маркіза Медка, який зайняв одразу два пригвинчені до підлоги тюльпана стільчики з м'якими сидіннями і спинками, у кареті знайшлося місце тільки для чотирьох гостей. Петюнька розмістився навпроти міністра (спиною до кучера) між літерами «Д» і «А». Вільним залишився один стілець біля маркіза. Бурундун, Віхола-в'юн і Гагатун затіяли суперечку, щоб з'ясувати, хто з них гідний скласти компанію Медовому Високородію. Дійшло до бійки.

– Вай, Бурундусику! – кричав В'юн. – Навіщо тобі карета, коли є парасолька? Ти можеш спокійненько розміститися на козлах поруч із кучером.

– Спасиб-б-бі, В'юнчику, – заїкаючись, бубонів Бурундун. – Парасольку я можу позичити тоб-б-бі. І потім, це ти у нас люб-б-биш гострі відчуття. Ти нижчий і легший за мене, тож на козлах поруч із кучером саме тоб-б-бі місце.

– Я тобі дам! – штовхнув ліктем В'юн Бурундуна.

– Ні, це я тоб-б-бі дам! – штовхнув коліном під зад Бурундун В'юна.

– Га-га! Га-га-га! Грандіозно! – сміявся Гагатун, сидячи на стільчику біля міністра.

Літера «Г» виявилася розумнішою, ніж думав про неї Петюнька. Поки Бурундун і В'юн пригощали один одного стусанами, Гагатун прослизнув у карету.

– Вай, зраднику! А я тебе називав другом! – тепер розгнівався на букву «Г» Віхола-в'юн.

– Б-б-безлад... Б-б-безлад... – лаявся і погрожував кулаком Бурундун.