Глава 30 Вовча голова

Сморчок роздумував і машинально, не усвідомлюючи того, пестив Тінь, ворушив пальцями, ніби чухав її за вушком. Аратс заурчала голосніше. Їй дуже подобалися подібні пестощі, хоча вона не мала ані голови, ані вух, ані взагалі чогось матеріального.

Почувши урчання Тіні, заворушилося хутро на шапці Сморчка. Показалася злобна мордочка невідомого звірка. Хутро заричало на Аратс точно так само, як зовсім недавно Тінь гарчала на обличчя в камені. Звірятко (те, що від нього залишилося) ревнувало господаря до Тіні.

– І ти туди ж? Замовкни! – прикрикнув Сморчок. – Не заважай мені думати.

Мордочка ображено зморщилася і зникла. Залишилося лише мертве хутро.

У цей час у дзеркалі чаклун спостерігав, як крутиться у фіолетовому небі Сутінкової Долини його тарган-робот, як відчайдушно тріщить, пересилаючи йому секретну тріскограму.

– Допомоги просиш? Відчинити тобі двері? – примовляв старий. – Відчинити – відчиню. Так і бути.

Зіниці чаклуна розширилися. Темрява, що причаїлася в їхній глибині, вихлюпнулася в північне «море», вмить очорнивши білі райдужки. Але цього їй здалося замало, і вона чорнильними цівками потекла по в'ялих щоках старого, закапала на камзол, розтеклася по рукаву і, нарешті, дісталася персня з каменем, де знайшла собі новий притулок.

Переставши гладити Тінь, Сморчок простягнув руку, забруднену чорнотою, до дзеркала. Із глибин чорного каменю виткався тонкий синій промінь. Чаклун зробив рух, ніби закинув вудку. Промінь пронизав дзеркальну гладь і зі швидкістю світла помчав крізь зеленуватий пил. Сотні різномастих дверей миготіли й розліталися навсібіч, пропускаючи промінь. Старий не звертав на них уваги. Він шукав потрібні двері.

Промінь спіткнувся, припинив свій шалений біг. Ціль знайдено – жовтий квадрат. Не зволікаючи, промінь просвердлив у ньому дірку. Краї дірки обвуглилися і стали кришитися, внаслідок чого отвір збільшився. Усе відбувалося занадто швидко. Не встиг Сморчок моргнути, як дірка, наче пухлина, роз'їла майже всі двері.

Спрацював механізм коловорота. Зелений пил стало засмоктувати у фіолетову атмосферу. Віу-вау-у – ревів ураган. Так небесні датчики повідомляли митників про розгерметизацію прикордонних дверей.

Прохід готовий, але тарган не міг ним скористатися. Космічний протяг, що неабияк розгулявся, не давав можливості підступитися до дверей. Шуршунчик, якого вітер відносив у протилежний бік від проходу, жалібно тріщав.

– Так, треба б машинку трохи підкоригувати, – сказав сам собі Сморчок. – Поставити турбоприскорювач, чи що?

Руку з перснем чаклун, як і раніше, тримав витягнутою у напрямку до дзеркала. Синій промінь, переставши свердлити двері, помчав за тарганом. Йому перегородила шлях ілюзорна рука.

– Бум, – самовдоволено шепотіли губи старого.

Рука чаклуна сіпнулася вперед, насаджуючи на уявну шпагу шматочок уявного хлібця. Промінь пронизав міраж і продовжив свій політ, наче й не було нічого. Ілюзорна долоня, нанизана на променисту нитку, безвольно повисла і незабаром розсмокталася.

Промінь наздогнав таргана, витягнувся зміїною мордочкою, вхопився за вус і потягнув Шуршунчика до дверей. Треба було поспішати, бо небо вже почало себе лікувати: дірка обростала новою дверною кіркою.

Щоб прискорити процес, чаклун обертав кистю другої руки, вдаючи, що намотує волосінь на рибальську котушку. Цей маневр допоміг. Тарган встиг прослизнути в щілину до того, як утворилися нові двері. Промінь зі здобиччю тепер повертався додому.

Здавалося б, усе складалося благополучно, коли раптом захвилювалося зелене єство, так безцеремонно потривожене чаклуном. Космічний пил згрупувався в хмару, яка набула форми вовчої голови. Очі вовка блиснули зеленими іскорками, паща роззявилася, щоб перекусити променисту нитку.

– Аратс, – кликнув чаклун і кивнув у бік дзеркала.

Тінь без слів зрозуміла, що хотів від неї господар, метнулася чорною блискавкою до дзеркала. Уже за секунду, слідуючи за променем, Аратс мчала назустріч роззявленій вовчій пащі.

Різким рухом руки Сморчок потягнув на себе нитку. Промінь вислизнув із зубів вовка. Звір завив і кинувся навздогін за порушниками його спокою. Зубаста паща безупинно роззявлялася й стулялася, але хоч як старався вовк, йому не вдавалося перегризти нитку. Сморчок чаклував майстерно, і щоразу промінь із тарганом вислизали із зубів космічного монстра.

– Ну що, спіймав?! Мазило... – радів чаклун. Спочатку він говорив пошепки, але раптом розпалився і перейшов на крик: – Ну, що тобі до того, Ключнику? Іди торохти своїми ключами деінде! Не лізь, куди тебе не просять! Чуєш?!

Усе сказане Сморчком було, мабуть, страшною образою для вовчої голови. Ключник, як назвав її старий, роздув ніздрі й випустив два клуби зеленого диму. Сяючі порошинки, схожі на зелені болотні вогники, почали обертатися навколо голови, згущуватися, ущільнюватися, зліплюватися, формуючи тіло величезного монстра. Тепер у космічного вовка була не тільки голова, а й могутній кошлатий тулуб, довгі м'язисті лапи і пухнастий хвіст, яким розлючений звір шалено розмахував.

Через шию вовка була перекинута товста мотузка, на якій бовталися, голосно брязкаючи, безліч ключів і ключиків. Цей тягар, здавалося, вовку анітрохи не заважав. Монстр легко відштовхнувся, незважаючи на мотузку, що стиснула йому шию, і так само легко стрибнув, за раз подолавши відстань, яка розділяла його і таргана. Махнувши лапою, на якій грізно виблискував гострий кіготь, він перерізав промінь. Однак тарган вовку не дався. В останню секунду Шуршунчик розправив крила і впурхнув у прозорий екран, по інший бік якого сидів, розгойдуючись на табуреті, потворний старик у потворному береті.