Глава 28 Операція «Перехоплення»

– Юшкина дубино! – кричав на павука воєвода, у якого навіть очі почервоніли від злості. – Чого стоїш? Оголошуй давай перехоплення, поки не зник з радарів тарган твій! Таргани – вони, знаєш, дуже спритні! Тю-тю, і все...

Гостеписець ображено пробурмотів, що тарган не його, засунув до рота митний свисток і так, свистячи, вискочив на вулицю. Там на нього чекав натовп здивованих павуків. Зокрема й Ляля, якій нарешті вдалося розплутати свої ніжки.

– Тривога! Тривога! – виплюнувши свисток, оголосив присутнім родичам гостеписець. – Утік тарган – небезпечний злочинець. Агент Сморчка. Він спробує перетнути кордон, відчинити двері. Нам трєба зловити його! Прикмети злочинця: довгі вуса, коричневе забарвлення, при ньому має бути один блакитний капець. На ліву ногу! У разі опору вогонь на ураження! Усім узятися до виконання операції «Перехоплення»!

Юшка, накульгуючи на обидві ноги, і його вояки в повному озброєнні також залишили приміщення, видерши з гарбуза ще один шматочок (знову застрягла алебарда Ґульки). Схоже, про хлопчика і його товаришів усі забули.

Петюнька остаточно відійшов від переляку, перенесеного під час допиту всередині Склянки Правди. Насамперед він кинувся звільняти друзів. Тільки павукові нитки були занадто міцними, і хлопчикові не вдалося їх порвати. Ножа або будь-якого іншого гострого предмета, яким можна було б перерізати павутину, під рукою не було. Петюня безпорадно знизав плечима.

– Б-б-батечку, коли ж це все закінчиться? – бубонів Бурундун. – Б-б-безлад! Б-б-беззаконня!

– Вай, це нормально? Ось-ось впаде гарбуз, і нас накриє... Вай-вай! – переживав Віхола-в'юн.

– Друже, якщо вам не важко, подивіться у віконце, – попросила Дзинь-да-да. – Що там відбувається?

– Ах, шановний, зробіть ласку, – долучився до прохання літери «Д» професор.

Петюнька слухняно пошльопав босими ніжками до перекошеного віконця, припав до золотистого, кольору топленого молока з медом, скла. Перше, що він побачив, – це паніка, що панувала в павукових рядах. Павуки бігали туди-сюди, збивали один одного з ніг. У деяких бідолах, як і в Лялі, ніжки сплутувалися. Іншим павукам доводилося зупинятися біля страждальців і довго пихкати, розплутуючи вигадливі вузли.

Воєвода зі своїми вояками розташувався неподалік від віконця і голосно коментував те, що бачив:

– Юшкині діти – це павукове плем'я... Ну й митниця, юшка мене дери... Дисципліни – нуль. Порядку – нуль. А вихваляються як? Мовляв, прикордонні стражники... Юшка їм ціна, скажу я вам. Нуль без палички.

На цьому місці бородатий експерт змушений був перервати свої витіюваті лайки, оскільки його увагу привернуло дещо цікаве. Павуки розпочали рішучі дії: увімкнули чарівні радари і приготували бобові гармати. Лазерні промені розрізали фіолетове небо, ніби чорничний пиріг, на сотні шматочків. У кожному такому шматочку висвітилися двері. Небо зараз нагадувало величезну дверну мапу.

У лапах гостеписця опинився вже знайомий Петрику пульт. Очкастий павук, напустивши на себе начальницьку суворість, поколупався трохи в приладі, налаштовуючи його на новий режим роботи, після чого по черзі кілька разів натиснув на кожну з кнопок. На небесній мапі висвітилася людська рука. Не справжня – ілюзорна. Це був лише міраж, світіння, що набуло форми руки.

Щоразу, коли павук натискав на якусь кнопку, рука-міраж рухалася зліва направо або навпаки справа наліво, вгору, а потім униз, стискала й розтискала пальці, хапалася за шматочок «пирога» і розтягувала його, збільшуючи картинку на весь небесний екран. Переконавшись, що біля дверей, зображених на цій картинці, правопорушника немає, павук за допомогою чарівного пульта розтискав пальці руки і відпускав вихоплений з мапи шматочок неба, який зменшувався в розмірах і повертався на своє місце. Картинку за картинкою, двері за дверима, якими було нафаршировано небо Сутінкової Долини, обшукував павук-гостеписець. А країна ця велика! І дверей, що ведуть в інші світи, теж накопичилося чимало. Тож процес промацування фіолетового неба зайняв багатенько часу.

Воєвода втомився чекати. Стукнувши списом об потужний щит, Юговий проричав:

– Юшку тобі на голову! Такими темпами ми результату не досягнемо. Придумай що-небудь інше, членистоногий, а то тарган твій вислизне. Ти особисто рапортуватимеш потім перу Плюнь-Чпоку. А він подібні фокуси не прощає.

– Тарган – не мій! – заперечив павук.

– Може, і не твій, але поставлять за провину, будь певен, тобі, – наполягав на своєму воєвода.

Хвилини дві павук розмірковував, потім перевернув пульт, поміняв батарейки, витягнув смішну антену, скерував на небо і «вистрілив», натиснувши на червону кнопку. На фіолетовому екрані, крім дверей і руки, з'явився ще один об'єкт – мишка, що світилася червоним. Це звірятко, виткане зі світла, побігло по небу, швидко перебираючи лапками і перегортаючи одну за одною картинки. Пошук значно прискорився.

– Юшкин же кіт, адже можна було відразу поставити на автомат, а не клацати вручну? – кряхтів у бороду Юговий. – Скільки часу згаяли...

– Є! Засікли! – не звертаючи уваги на критику, повідомив гостеписець і вказав на сяючу мишку, яка застигла у верхньому правому куті екрана.

Туди ж поспішила примарна рука. І якраз вчасно, оскільки Шуршунчик уже готовий був покинути Сутінковий Світ. У таргана був свій метод відчинення казкових дверей. Вільним вусом (другий вус був зайнятий капцем) він колупався в замковій щілині, та так спритно, що замок, клацнувши, відімкнувся. Двері знехотя, зі скрипом прочинилися, але тут же зачинилися, знову прочинилися і зачинилися. І так кілька разів. Усе відбувалося настільки швидко, що навіть верткий тарган не встигав зорієнтуватися і вловити момент, щоб прослизнути в щілину. Чарівні двері явно вередували, не бажаючи ось так просто випускати вусаня. Коли вони, немов рот старої позіхаючої дами, прочинялися, у фіолетову атмосферу просочувався зеленуватий космічний пил. Хмари з порошинок повільно і поважно розпливалися по небу, розцвічуючи вічні сутінки зеленою зорею.