Глава 25 Павуки несуть службу. Допит із тортурами

Виявляється, павуки бувають не тільки чорні, як думав Петюнька. «Шуби» восьминогих чудовиськ, що сповзалися до підніжжя пагорба, були забарвлені в різні кольори. Найчастіше потрапляли на очі хлопчикові руді та солом'яного кольору павуки. У багатьох брюнетів на ногах були вдягнені яскраво-помаранчеві підколінники.

Павуки не стали зволікати. Двоє жовто-коричневих шустриків із хрестами на спинах виплюнули по нитці, обплели прибульців і хутко потягли кудись до центру гарбузового села. Спасибі соломі! Завдяки їй хлопчикові не було боляче. За інших обставин він би визнав, що кататися на соломі навіть приємно.

«Проїжджаючи» повз один із гарбузів, фігуристий, червонуватий, Петюня запримітив ту саму, з червоного тюльпанчика, карету. Коники були відсутні. Їх, напевно, розпрягли і відвели до стайні.

«Цікаво.... – замислився малюк. – Як правильно називати стайню, де відпочивають коники-стрибунці? Стрибайнею, чи що???»

Двері червонуватого гарбуза охороняли вже знайомі Петюні бджоли в пасках і з кривозубими шаблями. Похмурі охоронці не звертали уваги на процесію павуків, стояли нерухомо, наче озброєні боввани.

З-під карети виглядали дві ноги у вузьких сіро-блакитних штанинах. Чути було, як хтось, колупаючись у «нутрощах» тюльпанчика, насвистує якусь веселу мелодію.

– Нарешті! Зустріли двоногого! – зрадів хлопчик. Він чомусь вирішив, що це велика удача. Повернувши голову так, щоб видно було карету, яку вже минули, Петюнька крикнув: – Агов, хто там?!!! Допоможіть!!!

Незнайомець (кучер, напевно) перестав свистіти. Ноги зникли під каретою. За секунду з іншого боку бутончика показався широкий темно-синій капелюх. Забруднене обличчя кучера витягнулося від подиву.

– Тра-та-та-та-та!? – протараторив власник шикарного капелюха, який виявився, як зрозумів уже Петюня, літерою «Т». – Хлопчик! Звідки взявся хлопчик?!!! І чому ви його зв'язали? Та-та! Та тут ще й літери? Шановний пане професоре?!!! Прекрасна Дзинь-да-да?!!!

– Щодо хлопсіка та його сюпутників – ми самі розберемося, – байдуже відповів павук-гостеписець. – А вас, шановний Тіпуне Таратуста, попрошу не втручатися. Не трєба галасу.

– Так, так... – начебто погодився Тіпун. – Та-та-та-та-та... Куди мені? Хто я такий? Лише кучер... Лише літера «Т». Але ось маркіз Медок? Що скаже міністр?

Павук-гостеписець зупинився. Крізь окуляри на літеру «Т» холодно дивилися вісім чорних очей. Тіпун Таратуста зіщулився, але не відступив. Не в його характері було знімати перед кимось капелюх. Він стояв біля карети, гордо випрямивши спину, і чекав на відповідь. Бджоли за його спиною невдоволено, але поки що тихенько задзижчали і спрямували вістря шабель на павуків.

– Хм... – уїдливо посміхнувся павук. – Як я погляну, вам трєба нагадати, що вельмишановний маркіз Медок значиться міністром при дворі королеви Жужі. Трєба... Так-так, трєба подивитися правді в очі. Озирніться навкруги – тут не вулик! Повноваження міністра, хай він тричі шанований, не поширюються на Сютінкову територію. Трєба знати своє місце... Хлопсік та його сюпутники порушили кордон. Ми зобов'язані їх перевірити. Правила писані для всіх.

– Та-та... Звісно... Сутінкова територія… – промимрив крізь зуби Тіпунчик, водночас подаючи знаки бджолам не дзижчати. – Ми знаємо своє місце.

– Отож! – уже миролюбно вимовив павук. – Якщо доля хлопсіка маркіза зацікавить, ласкаво просимо до митниці. А зараз вибачте, швідко йти трєба!

Павуки продовжили свій шлях. Тіпун, задумливо потираючи підборіддя, довго дивився їм услід, потім стукнув себе по лобі й швидким кроком попрямував до дверей. Бджоли опустили шаблі, пропускаючи літеру «Т» у гарбузові покої маркіза Медка.

Петюньку та його друзів тим часом притягли до овального білого гарбуза. Павук-гостеписець подув у свисток, після чого голосно покликав:

– Лялю! Лялю! Сюди! До мене! До мене! Швідко!

У сяючому віконці гарбуза промайнуло щось синє. Гарбуз злегка похитнувся. Видно було, що всередині нього ходить хтось великий і важкий. Відчинилися двері, крізь які ледь протиснулася синя павучиха. Щонайменше вдвічі ширша і вища за павука-гостеписця.

Ляля підхопила сітку разом із Петюнькою і п'ятьма літерами, яку до цього тягли двоє павуків-хрестоносців, і попрямувала назад до гарбуза. Поки павучиха знову протискувалася крізь двері, гарбуз ходором ходив. Віу, віу, віу, віу – гидко завищало всередині.

– Ах, Лялю, Лялю... Тобі худнути трєба. Знову сигналізацію зламала... – дорікнув товстій павучисі гостеписець, але одразу ж замовк, зустрівшись із «ласкавим» поглядом Лялі.

Синя павучиха стукнула по коробці, що висіла над дверима, після чого сирена, як і очкастий павук, теж зволила замовкнути.

– Кря-кха! Кря-кха! – тріумфально чи то засміялась, чи то крякнула Ляля і зосередила свою увагу на гостях: приліпила їх до білої стіни, на якій уже висів полонений – вусатий коричневий тарган. Звісно, величезний, як і всі, хто зустрічався Петюньці в цьому дивному світі.

Павук-гостеписець, не знімаючи рюкзака зі спини, сів за великий білий стіл, вийняв із рюкзака, наче стрілу із сагайдака, один із сувоїв, помережаних дрібним почерком, зняв олівець зі сріблястого ланцюжка і розпочав допит:

– Як звати? Звідки прибули?

Оскільки не було зрозуміло, кому саме поставлено запитання, всі мовчали.

– Швідко! Швідко відповідати трєба! – розлютився павук і стукнув волохатою лапою по столу.

Ляля підійшла до Бурундуна, якому «пощастило» більше за всіх – він висів поруч із тарганом, що насторочив вуса-антени, і добряче струснула букву «Б».

– Ох б-б-батечку мій... Чому я? За що??? – прошепотів Бурундун, насилу розліпивши побілілі від страху губи.

– Нє-нє, Лялю. Почнемо не з цього боягузливого буркотуна. Мене цікавить хлопсік! – розпорядився гостеписець.

Ляля відпустила Бурундуна і наблизилася до Петюньки.

Не чекаючи, коли павучиха вчепиться своїми страшними лапами, малюк відрекомендувався: