Глава 24 Село на долоні. Земляний ескалатор

Біля підніжжя пагорба розкинулася маленька мальовнича долина. З трьох боків її обіймали густі фіолетові ліси. Дивувала незвичайна форма долини – долоня! Гігантська долоня з розчепіреними пальцями. Так-так! Ніби якийсь велетень приклав долоню до землі й окреслив її контури, щоб залишити на віки свій відбиток.      

Пальці казкової долини були забарвлені в жовтий колір – це колосилися золотом пшеничні поля. У проміжках між пальцями розтеклися блакитні водойми – зрошувальні канали штучного походження. Так вирішив Петюнька, зазначивши, що в каналів надто вже правильні трикутні форми. Щоправда, каналів було всього три. Четверта водойма була широким озером. Між великим і вказівним пальцями воно плескалося бірюзовими хвилями.

У різних місцях долину прорізали помаранчеві лінії – дороги, як зрозумів Петюнька. Найдовшою з них і найближчою до пагорба (тією, що відповідає лінії життя на людській долоні) мчала, здіймаючи помаранчеву куряву, крита карета. Замість звичайних коней були впряжені велетенські зелені комахи – чотири коники-стрибунці. Корпус карети складався з нерозкритого бутона червоного тюльпанчика і зеленого листя. Зеленого, а не фіолетового, яке росло навколо! Звернувши увагу на це, малюк припустив, що карета заїжджа, що вона з іншого світу. Замість коліс були пристосовані круглі волоські горіхи. Найімовірніше, порожнисті зсередини.

З боків екіпажа гарцювали верхи на кониках двоє вершників – смугасті бджоли, підперезані червоними пасками і з кривозубими шаблями наголо. Ще чотири такі самі озброєні вершники слідували за каретою. А ось хто керує екіпажем, Петюня розгледіти не зумів. Він стояв занадто далеко від дороги, карета їхала дуже швидко, та ще її накрила хмара пилу. А втім, хлопчик міг заприсягтися, що кучер не був ані павуком, ані бджолою. А ще на голові в нього був неймовірно широкий капелюх. Такі головні убори носять ковбої в американських пригодницьких кіно, які так любить дивитися Яшка.

Карета промчала повз. Помаранчева хмара трохи покрасувалася на тлі фіолетового неба і розсмокталася, ніби нічого й не було. Але сюрпризи на цьому не закінчилися.

Розтуливши рота від подиву, Петрик милувався казковим селом, яке лежало буквально на долоні в обрамленні фіолетових лісів, золотих полів, блакитних каналів, бірюзового озера і помаранчевих доріг. Усі будинки у селі були побудовані з гарбузів: світло-жовтих, жовтогарячих або жовтих із зеленими смужками, рудих, білих, червонуватих, салатових, круглих, овальних, у формі ліхтарика, яйця, квіточки, огірка... Земля між гарбузами, як і стежка, якою павук-гостеписець провів Петюню та його друзів, була встелена соломою.

Казковий світ, що відкрився Петрику, був воістину прекрасний! Хлопчик, піддавшись чарам, навіть забув, що світ цей належить монстрам. Ну, дуже складно було повірити, що павуки здатні створити таку красу...  

– Швідко, швідко! Трєба поспішати! Спускаємося! – наказав павук.

Провідник натиснув правою передньою ногою на червону кнопку смугастого прикордонного стовпа, у такий спосіб запустивши в дію якийсь механізм, захований усередині пагорба. Крутий схил завібрував, затремтів, пішов хвилями. Це запрацював казковий ескалатор.

Павук-гостеписець однією зі своїх волохатих лап зобразив жест, який треба було розуміти так: ну, чого чекаєте?

Найближче до краю пагорба стояв Віхола-в'юн, тому йому й випала сумнівна честь першим спуститися рухомими сходами. В’юн бадьорився, робив вигляд, що йому все байдуже. Він підтягнув штани, тугіше затягнув вузлик головної косинки і браво, таким собі марширувальним кроком підійшов до ескалатора, заніс над ковзаючими сходами ногу і... застиг. На цьому хоробрість В'юна закінчилася.

– Швідко, швідко! Вниз! – повторив наказ павук і без докорів сумління підштовхнув літеру «В».

Віхола-в'юн похитнувся і впав... На щастя, сідницями на сходинку. І так, сидячи, він спустився.

– Хей! Я церемонитися не буду. Бігом усі вниз! Пішли!!! – закричав, бризкаючи слиною, павук, якому набридло панькатися з гостями.

Утім, чи з гостями? Петюнька почав думати, що Бурундун все-таки мав рацію і що їх сприймають у цьому світі зовсім не як друзів.

Другим після В'юна на ескалатор ступив Гагатун. Навчений сумним досвідом свого товариша, який зараз стояв унизу і потирав забиту сідницю, клоун поводився підозріло смирно з огляду на його гарячу та неприборкану вдачу: не кривлявся, не дуркував, стояв спокійно, тож і спустився без пригод і непотрібних травм.

– Наступними підемо ми, – сказав Абра-ар Петюньці та літері «Д». – Тримаймося купи, щоб не впасти.

– Ага! Ага! – з готовністю погодився з професором хлопчик, радий підтримці друзів.

Їздити на ескалаторі, на відміну від більшості хлопців, Петюня побоювався. Йому завжди здавалося, що в якомусь отворі застрягне черевик або кудись засмокче штанину. Щоправда, у земляному ескалаторі отворів не було, і хвилюватися через черевик або штанину сенсу немає. Зате були відсутні й поручні, за які можна було б ухопитися під час спуску. А схил пагорба, з якого друзям належало спуститися, був дуже крутим! Страшно!!!

Не зволікаючи, Петюнька притулився до Абра-ара, обхопив його обома руками і заплющив очі. Дзинь-да-да підійшла ззаду і ніжно обійняла хлопчика, а заразом і професора.

– Зачекайте... – осиплим від страху голосом попросив Бурундун. – Б-б-без мене не йдіть. Я з вами!

– На рахунок три йдемо вперед! – попередив Абра-ар. Поправивши капелюх, літера «А» почала рахувати: – Ра-а-аз. Два-а-а-а. Три.

Професор рішуче зробив перший крок, потім другий, третій. Уся компанія тюпала за ним. І ось уже сходи плавно спускають друзів у чарівну долину.

– Гей, Абра-аре, – пошепки запитав Петюнька професора, до якого все ще тісно притискався, – це і є Сутінкова Долина?