Глава 23 Зустріч із павуком

Не встиг Петюня віддихатися і озирнутися навсібіч, щоб визначити, де він перебуває, як щось кошлате і чорне уткнулося йому в груди.

– Хей, хлопсіку, вставай. Швідко, швідко, – сказав хтось із дивним акцентом, зовсім близько.

Петюнька відчув запах квашеної капусти, солоних огірків і мочених яблук – усе якось одразу, з чого малюк зробив висновок, що той, хто говорить зараз над його головою, любить ласувати різносолами.

Щось чорне, кошлате сильніше натиснуло на груди. Петюньці навіть стало трошки боляче.

– Я ж сказав вам, хлопсіку, встати! Пройдемо зі мною. І ваших сюпутників це також стосюється. Швідко. У мене мало часу! – наказав розсерджений, судячи із суворого поводження, власник чогось чорного і кошлатого.

– О боже ж мій! – вигукнув малюк, до якого, нарешті, дійшло, що в нього тицяє волохатою ногою величезний... павук. За габаритами це радше був справжній кінь.

– Б-б-братці, б-б-братці... Павуки... Павуки... – істерично повторював за спиною Петюньки Бурундун.

Абра-ар, В'юн, Гагатун і Дзинь-да-да мовчали. Дивлячись в їхні білі обличчя, хлопчик зрозумів, що його друзі так само налякані, як і він. Літера «Д» і зовсім готова була зомліти.

– Нє-нє, мадмуазель, падати не трєба! Швідко йти трєба! – попередив дівчинку павук, помітивши її стан.

Петюня намагався не дивитися на павука, того ще монстра. Потупивши очі, він робив вигляд, що уважно розглядає свої (тепер уже свої, а не фея) капці. Настільки пильна увага капцям, які комплексують, напевно, через дірки, не сподобалася.

– Ой лишенько! Ну що ти розглядаєш тута? Чого докопався до наших дірок? А? – бурчав правий капець.

– Чуєш, братику! Він поглядом своїм просвердлить нам ще кілька дірок. Буде в тебе додатковий рот. Кха-кха-кха... – пожартував лівий капець.

Схоже, через павуків капці не хвилювалися, тому не втратили здатності жартувати. Хоча, власне, навіщо їм хвилюватися? Павуки не харчуються капцями, а старими й поготів.

Сердитий павук повів прибульців вузькими, встеленими соломою стежками, що весь час петляли. Стежки, як міг судити за відчуттями хлопчик, вели кудись угору. Що знаходиться на узбіччі, Петюнька не знав і знати не хотів. Він намагався не озиратися навколо, уп'явся очима в свої ноги, що крокували під легкий шурхіт соломи. Його уява малювала йому темні, вологі печери або такі ж темні, глибокі нори під землею, де тісно і душно. Правду кажучи, малюк боявся замкнутого простору майже так само, як і темряви. Навіть удома, відвідуючи туалет, він нерідко залишав за собою двері прочиненими...

Періодично Петюню шльопало по обличчю щось м'яке і вологе. Малюк відчував, як на щоках залишаються крапельки холодної роси. Нарешті, втомившись отримувати ляпаси, він насмілився відвести очі від капців. Його здивованого погляду постала фантастична картина: навколо панували фіолетові джунглі! Зразу здалося, що це пишні, непрохідні зарості дерев і чагарників. Тільки зарості ці були якісь дивні. І річ не в химерному синьо-фіолетовому забарвленні листя, а в тому, що дерева навіть не були деревами, а кущі – кущами... Рослини, які бачив Петюня, були добре знайомими йому травами і квіточками, що виросли до неймовірних розмірів. Він упізнав подорожник, дику ромашку, лопух, кульбабу, календулу, м'яту, звичайну траву-мураву з колосками і ще ту рослину з жовтенькими квіточками, яку хлопчик називав просто «кашкою». Фіолетово-синє листя мутантів звисало над стежкою і дружньо шльопало подорожніх, вітаючи їх у сутінковій країні.

Трохи призвичаївшись, Петюня змусив себе подивитися на павука. Ця волохата чорна істота мала вісім ніг, теж чорних і волохатих. Ну, просто щітки! Коли павук обернувся, перевіряючи, чи не відстають гості, малюк побачив, що їхній провідник носить окуляри. Не людські, звісно, а павукові. Як і належить: на кожне око (їх у павуків усього вісім...) по круглому скельцю в червоній оправі. Оскільки у павука немає вух, окуляри трималися на голові за допомогою еластичної гумки.

«Яшкина бабуся теж носить окуляри на гумці», – зазначив про себе малюк і посміхнувся, дивуючись такому безглуздому порівнянню.

На спині павук ніс пузатий червоний рюкзак, з якого стирчали, немов стріли із сагайдака, скручені в трубочки сувої. На шиї бовтався довгий ланцюжок, виготовлений зі сріблястого металу. До ланцюжка був прикріплений смугастий із червоним стрижнем олівець. Точніше, з одного боку це був олівець, а з іншого – свисток.

Окуляри, олівець, сувої в рюкзаку наштовхували на думку, що павук, який зустрівся друзям, має бути начитаним і освіченим. Подібні спостереження дещо заспокоїли хлопчика. Образ павука навіть здався йому комічним. Особливо його коронне: «швідко, швідко», «трєба» і «хлопсіку».

– Не бійтеся, – шепнув на вухо Петрику Абра-ар, який ішов слідом за хлопчиком. – Павуки – дружній нам народ. Вони не заподіють шкоди. А цей гостеписець і поготів. Він нешкідливий, повірте.

– Хто це? Як ви сказали?.. – мало не пирснувши зо сміху, запитав Петюня. Його насмішило не стільки нове чудернацьке слово, скільки надто ввічлива, незвична для хлопчика Петюньчиного віку форма звертання, яку використовував професор – все «ви» та «ви».

– Ах, гостеписець, – повторив професор. – Це посада така. Той, хто її обіймає, зобов'язаний записувати всіх прибулих гостей.

– Б-б-байками не годуй дитину. Хм... Гостей? Дружній народ??? – втрутився в розмову Бурундун, який ішов попереду хлопчика, склавши руки за спиною, ніби ув'язнений. – Відколи павуки стали дружніми? Ні, хлопче, не варто вірити професору. Ми не гості, ми – полонені. Б-б-бранці!

– Ах, шановний, не перекручуйте! – розлютився Абра-ар, якому не подобалося, коли його перебивали і тим паче заперечували істинність сказаного ним. – Згідно зі Стародавньою Міждверною Конвенцією павуки зобов'язалися дотримуватися нейтралітету. Так, вони несуть у собі і зло, і добро. Так, вони володіють наймогутнішою магією серед світів, що поєднує біле чаклунство з темними чарами. Але вони присягнулися використовувати свою магію тільки заради підтримки всесвітньої гармонії, балансу між злом і добром. Пам'ятаєте, у випадку зі Старою, яка намірилася покрити мороком Антресолію, павуки виступили на боці світла? Думаю, зараз ситуація повторюється. Сморчок хоче випустити на волю чернь. Упевнений, павуки не допустять цього! Сутінкова Долина – це прикордонний світ. Павуки несуть службу, охороняючи гармонію. Їхню підозрілість можна зрозуміти. Ми – чужинці, непрохані гості. З огляду на війну, що назріває, не варто було очікувати, що нас зустрічатимуть хлібом і сіллю.