Глава 22 Ліфт-коловорот

Світло, що панувало навколо, було нестерпно яскравим. Петюнька відчував це навіть крізь заплющені повіки. Облизнувши губи, малюк зазначив, що вони солоні від сліз.

Клац – пролунало звідкись. І світло згасло, наче хтось натиснув на вимикач. Почекавши трохи, Петюня наважився розплющити очі. Звиклий уже до зеленого пилу, тепер він спостерігав таку саму субстанцію, тільки фіолетового кольору. Хоча ні, не зовсім таку саму. Речовина в цьому світі була не просто пилом або туманом, вона набула більш зрозумілої хлопчикові форми хмар.

– Схоже на небо, – припустив Петюня. – Так-так, це ж небо! Якесь сутінково-фіолетове...

– Ах, Сутінкова Долина! – вигукнув Абра-ар тремтячим, як помітив хлопчик, голосом.

Голова професора визирала з кишені. На ній не було капелюха. Напевно, його віднесло течією пилу.

– Вай! Не думав, не гадав, що нас сюди занесе. Цікаво, навіщо Ключник спрямував саме до цих дверей? – розмірковував Віхола-в'юн десь там, усередині кишені.

– Б-б-р-р-р-р... Б-б-б-братці, там же павуки! – злякано бубонів Бурундун.

– Границя… Кордон... – підсумував Гагатун. – Застава... Проміжний світ між Антресолією і Трельяжем.

– Б-б-братці, там же павуки! Там же павуки! – усе повторювала, немов заведена платівка, буква «Б».

– Друзі! Припиніть лякатися завчасно! Павуки не страшніші за тих, хто ув'язнений у Трельяжі, куди ми з вами прямуємо. Якщо подумати, воно й на краще, що ми потрапили до Сутінкової Долини, а не одразу до темного Трельяжа... – заспокоювала друзів Дзинь-да-да.

Петюня уважно прислухався до розмови чоловічків, що сховалися всередині кишені його піжами. Власне, йому більше нічого було робити. Капці самостійно керували польотом, і це виходило в них справно. Хлопчика більше не хитало, не кидало з боку на бік, не перевертало. Він плавно опускався все нижче й нижче крізь хмари, крізь пелену фіолетового туману. Складалося враження, що хтось тягне за невидиму ниточку, до якої він, Петюнька, прив'язаний.

Хлопчик порівняв себе з повітряним змієм, безвольною іграшкою, якою керують. І це порівняння не дуже йому сподобалося. А перспектива зустрітися з павуками не радувала і поготів. Але що він міг вдіяти?

Безтурботність польоту так само несподівано перервалася, як і почалася. Напевно, внизу розлютилися або втомилися чекати і різко смикнули за мотузку, щоб швидше отримати свою іграшку. Петюнька перевернувся на живіт. Його справді щось тягнуло вниз. Кишеня з літерами спухла, відстовбурчилася. Малюк не міг зрозуміти, що відбувається. Він тільки відчував, що кишеня стала важчою, ніби там заховані гантелі, а не п'ять пластилінових чоловічків. Зрештою, нитки не витримали й лопнули, шви розійшлися, кишеня відірвалася. Разом із нею вивалилися літери, що кричали від страху.

Бозна-звідки подув вітер, збив фіолетовий пил, утворивши новий коловорот. Хлопчика та його друзів підхопило вихором і закрутило.

– Вай! Ненавиджу чарівну карусель! – крикнув Віхола-в'юн, що промчав над головою Петюньки.

– Ах, невже без цього не можна?.. – поскаржився, пропливаючи повз хлопчика, професор.

– Допоможіть! Та що ж це таке?!!! А-а-а-а-а-а!!! – обурювалася і по-дівочому верещала Дзинь-да-да, пишні спідниці якої надулися, немов вітрила.

– Б-б-б-ба-ба... – це пролетів Бурундун.

– Га-га! Грандіозно! – сміявся Гагатун, якому, мабуть, єдиному з усіх катання на вітрі приносило задоволення.

Петюнька звик до повітряних кульбітів, тому особливо не хвилювався, лише боявся загубити окуляри. Йому навіть було цікаво та смішно спостерігати за поведінкою друзів. Тим паче цікаво, що з кожним обертом літери збільшувалися в розмірах. Або ж, навпаки, він сам зменшувався незрозуміло як.

Повз проплив начебто загублений капелюх Абра-ара. Розміром із добрячу супову тарілку. У такому капелюсі цілком поміститься і голова Петюньки.

Хлопчик приловчився і схопив капелюх лівою рукою. Абра-ар, що якраз підплив до Петюньки, теж вчепився за нього. Малюк, капелюх і літера «А» тепер кружляли разом. Незабаром до їхньої компанії долучилася решта літер. Бурундун однією рукою тримався за черевик Абра-ара, а іншою розмахував парасолькою. Віхола-в'юн обхопив обома руками парасольку Бурундуна. Гагатун обіймав В'юна за талію і сміявся. У кінці шеренги прилаштувалася Дзинь-да-да, якій вдалося вхопитися за плащ літери «Г», що весело майорів під нестримним вітром. Урешті-решт вийшов симпатичний повітряний паровозик.

– Що відбувається? – запитав Петюня Абра-ара. – Чому потрапляємо в якісь коловороти? Чому ви стали такі великі?

– Щодо вітряних коловоротів... – охоче почав пояснювати професор Абра-ар, хоча йому було не зовсім зручно розповідати з огляду на нестійке ширяюче положення. – Двері, які ми бачили, ведуть зі світу у світ, а коловороти ці потрібні для переміщення всередині світу. Коловорот – це щось на зразок коридору. Казка складається з безлічі таких коридорів і є величезним лабіринтом. Коловорот – це також щось на кшталт ліфта, який допомагає швидко переміщатися з одного пункту в інший, з верхнього шару світу, як зараз, у саме його серце. Коловороти дуже давні. Ніхто не пам'ятає, хто створив їх. Через старість вони трошки барахлять, тому переміщення стародавніми коридорами не завжди буває комфортним... На запитання про те, чому ми стали такі великі, мені відповісти складніше. Насмілюся припустити, що це ви змінилися, милий хлопчику, а не ми. Напевно, у цієї казки, до якої ми потрапили, свої стандарти...

На підтвердження слів професора (тієї частини його розповіді, що стосувалася ліфта) вихор-дзиґа припинив свій танок по колу. Різко так припинив, оголосивши фіолетові, наскільки можна було охопити оком, околиці гучним «вжи-жух-жух-жах-вжи-их». Так зазвичай «пихтять» старі ліфти, коли зупиняються, після чого з жалібним скрипом роз'їжджаються похилені дверцята.