Глава 21 Червоно-синій ромб

Раптово туман розсіявся. Сила, яка штовхала хлопчика, піднатужилася і подарувала стусана. Не зі злості. У такий спосіб ЩОСЬ підштовхнуло малюка в потрібному напрямку. Щоправда, звідки ВОНО могло знати, що є потрібним, це велике питання? Потужним ударом пилоподібної субстанції Петюню відкинуло до ромбоподібних дверей, що крізь зеленуватий туман мерехтіли червоними й синіми вогниками.

– Е-ге-гей! – захлиналися від захвату крилаті капці. – Яка швидкість! Давно ми так не літали!

Наближаючись до дверей-ромба, Петюнька з жахом спостерігав, як вони збільшуються в розмірах. Це радше були не двері – ціла брама. Малюк уже міг розгледіти, що ромб оббитий чудернацькою тканиною, яка за текстурою своєю нагадує риб'ячу луску: лусочки червоні, лусочки сині... Саме вони й виблискували.

– Ой-ой! Я ж вріжуся в ці ворота! Ой, матінко моя!!! – закричав, запанікувавши, Петюня.

Малюк намагався ухилитися. Однак швидкість польоту була настільки великою, а досвід Петюньки у цій справі настільки малий, що всі його маневри (він розмахував руками, брикався, виляв сідницями, мотав головою та вчиняв інші смішні дії) не мали успіху. Попри все інше, капці не бажали слухати хлопчика. Сп'янілі від польоту, вони мчали до ромбоподібних дверей.

Зіткнення неминуче. Зрозумівши це, хлопчик, який встиг набути певних навичок з відчинення чарівних дверей, прокричав:

– Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Дзинь-да-да!

Посеред ромба з'явилася яскрава щілина. У неї хлинув зелений пил. Здавалося, з того боку, за дверима, хтось могутній зробив глибокий вдих, щоб засмоктати в себе неабияку порцію туману, а також те, що сховалося в ньому. Наприклад, Петюньку.

Як у коловорот, закручуючись зліва направо, пил просочувався в щілину, яка помітно збільшувалася в об'ємі.

«Зараз мене туди засмокче», – приречено подумав малюк.

Він усвідомлював, що нічого не може вдіяти, а тому потрібно розслабитися і дозволити міждверній течії забрати його туди, куди визначено мудрою, як навчали Дзинь-да-да і Абра-ар, долею. А ще Петюня згадав телепередачу про світ тварин. Зокрема про вусатих китів, які розтуляють свого рота і заковтують разом із водою всяку дрібну живність – планктон.

«Ось і я, як цей планктон, водорість там якась, рачок чи креветка, стану чиїмось сніданком...» – чи то пожартував, чи то констатував факт Петюня. Він і сам не знав точно.

Яскраве світло било в очі. Сила тяжіння, немов магнітом, потягнула хлопчика кудись униз. Капці, які до цього моменту фактично були бездіяльними, дозволяючи течії нести їх, захлопали крилами. Проти волі хлопчика (втім, він не був проти і покірно терпів усе, що відбувалося з ним) його тіло розвернулося: попереду були ноги, корпус відкинувся назад. Капці вели самі. Петюнька, розкинувши руки і міцно заплющивши очі, щоб не так було страшно, балансував, наче поплавок, у потоці пилу й туману.

У голові застрягла одна думка: «Швидше б усе закінчилося... Швидше б усе закінчилося...»