Глава 20 Міждверний Простір

Липка вологість і невагомість – перше, що відчув Петюнька, опинившись у Міждверному Просторі. Саме так – Міждверному. Усюди, куди б не кинув погляд малюк, його зустрічали двері, двері і ще раз двері. Оточені зеленуватим туманом, вони ширяли в порожнечі. Білі, червоні, жовті, фіолетові... – усіх кольорів веселки. Були також дво-, триколірні, в горошок, у смужку, прикрашені чудними малюнками, ліпниною, мозаїкою або зовсім без прикрас. Не на всіх дверях Петюня помітив ручки, але замками різних типів і вічками були обладнані кожні з них.

Крім стандартних прямокутників плавали в тумані двері квадратні, круглі, трикутні, а також у формі трапеції, ромба, овала та інших геометричних фігур. Одні з них вражали неосяжними розмірами, і хлопчик припустив, що за ними ховаються світи велетнів. Інші, навпаки, дивували своєю мініатюрністю і більше нагадували щілину. Деякі двері перебували в горизонтальному положенні або були перевернуті догори дриґом. Нерідко траплялися Петюні взагалі перекошені, немов п'яні, екземпляри дверей.

Найцікавіше полягало в тому, що періодично, дотримуючись якогось закону Міждверного Простору, двері трансформувалися, тобто змінювали колір, форму і розміри. І те, що ще хвилину тому було червоним трикутником або помаранчевим овалом, ставало синім квадратом або ромбом у жовто-коричневу смужку. Двері для гігантів перетворювалися на двері для карликів і навпаки.

Петюнька докладав усіх зусиль, щоб не наткнутися на двері, перевтілення яких дуже скидалося на гру кольорових скелець у дитячому калейдоскопі.

«Хто знає? Може, це і є калейдоскоп? Іграшка в руках велетня. І я бовтаюся всередині неї, як сосиска. А велетень сидить зараз, дивиться в дірочку і сміється», – подумалося раптом хлопчикові.

– Апчхи! – чхнув професор Абра-ар, який наковтався міждверного пилу.

– Алергія? – поспівчував Петюня і тут же скривився, відчувши в роті незнайомий присмак. Не те щоб неприємний, радше незрозумілий.

Розмовляти, ширяючи в Міждверному Просторі, було не найлегшим заняттям. Та що там розмовляти – дихати чарівним пилом спочатку хлопчикові було важко. Дивна субстанція зеленуватого кольору, що заповнювала Міжсвіт, так і норовила просочитися в рот, ніс і очі. Щоправда, щодо очей малюк особливо не турбувався, бо величезні окуляри надійно їх захищали.

Загадковий туман зацікавився хлопчиком, наполегливо лип до нього, зазирнув за комір, наче вивчаючи, перевіряючи, випробовуючи та з’ясовуючи, що за фрукт завітав до казки. Насправді речовина, що атакувала Петюню, не була ані туманом, ані пилом, як подумки називав її хлопчик. Але оскільки речовина ця була незнайомою, інших визначень Петюня придумати не міг. Хіба що: ЩОСЬ, ВОНО, ЦЕ...

Знову, як і під час недавньої зустрічі з темрявою, хлопчик відчув, що зіткнувся з чимось живим і розумним. Тільки міждверна субстанція, відчував серцем Петюня, не приховує в собі зла. Просто це незрозуміле ДЕЩО ще не вирішило, як ставитися до прибульця, яким був Петюнька. Ось ВОНО і мацає липким туманом, лоскоче ніздрі пилом, обволікає серпанком, намагаючись зрозуміти, намагаючись розгадати.

«Я, напевно, для НЬОГО така ж загадка, як ВОНО для мене?» – припустив Петюнька.

Туман згустився. Настільки, що хлопчик не бачив більше дверей навколо. Скло окулярів запітніло, ніби хтось дихнув на них. Малюк злякався, подумавши, що може так налетіти на якісь двері. Він продовжував ширяти. Навіть якби й захотів, не міг зупинитися. ЩОСЬ несло його кудись на великій швидкості.

– Я хороший... – спробував сказати що-небудь у своє виправдання хлопчик, але поперхнувся сяючим пилом і закашлявся.

Мініатюрні крупинки ЧОГОСЬ, потривожені кашлем Петрика, закружляли в танці. Спочатку хлопчик думав, що рух порошинок хаотичний, що в ньому немає сенсу, але незабаром помітив, що частинки субстанції шикуються, утворюючи якийсь малюнок.

«Ні, це не малюнок, – зробив висновок Петюня, придивившись уважніше. – Це слово!»

Намагаючись не звертати уваги на всюдисущий пил, малюк почав читати вголос:

– П... Р... И... При... В... І... Т... Віт... Привіт!