Глава 19 Перший політ Петюні

– Добре! Тоді я випускаю крила. Чуєш, братику? Прийом! Прийом! Ти там не лови ґав, розпусти пір'ячко! Кхі-кх-кх... – скомандував правий капець лівому.

– Зрозумів, друже! Крила розпустив. Пішли!!! – з готовністю виконав наказ лівий капець – молодший, як зрозумів Петюнька, за званням.

Просто на очах хлопчика обидва капця випустили з боків крила. Справжні! Синього кольору. Крильця старанно захлопали. Піву-піву-піву – почув Петюня.

«Так зазвичай шумлять, – подумав малюк, – товсті голуби, перелітаючи з карниза на карниз у пошуках смачних зерен, якими пригощає їх потайки від мами з татом тітка Зоя».

Крила плескали не дарма. Хлопчик відчув, як його ноги відокремилися від підлоги. Тепер він висів у повітрі. Страшно не було. Було радше незвично. Петюня не відразу зорієнтувався, як потрібно поводитися. Руки безпорадно розмахували. Важке тіло пішло шкереберть, і не встиг малюк кліпнути, як світ перевернувся: голова висіла над підлогою в сантиметрі від червоного килима, а ноги бовталися вгорі.

– Вай, дивись не вдарся об шафу! Не набий собі ґулю! – попередив хлопчика Віхола-в'юн, який спостерігав із трельяжа за першим польотом Петюні.

– Ах, відкинь ноги назад, корпус – уперед, руки – в різні боки! Уяви собі, що ти пливеш! – радив розумний Абра-ар.

– Греби руками! Греби руками! – кричав Гагатун.

«Радити легко, а от зробити...» – подумав малюк. Для початку він уперся руками в підлогу. Потім, по черзі піднімаючи й опускаючи то праву, то ліву долоню, «покрокував» до трельяжа, вхопився за рятівну ніжку шафи, почав поступово вирівнювати положення: сідниці донизу, голову догори. Впоравшись із цим, Петюнька став на коліна. Однією рукою він продовжував триматися за шафу, іншою – позбирав літери в кишеню. Куди без них? Не забув малюк і про мішечок. Цей таємничий предмет вирушив до другої кишені, одразу ж випнувши її дугою.

– Тепер можна в дорогу, – підсумував хлопчик.

Відкинувши, як радила літера «А», ноги назад, Петрик повис горизонтально. Цього разу в нього вийшло не перевернутися вниз головою.

– Добре, добре! У вас виходить, Петрику! Дійсно! Ви можете! – підбадьорювала Дзинь-да-да.

– Б-б-батечку мій! Прошу вас, б-б-будьте об-б-бережні! Не дрова везете! – вередував Бурундун.

– Чуєш, братику, повний назад, потім уперед! З розгону! Второпав? – передавав послання правий капець своєму братцю зліва.

Лівий капець, виконуючи наказ, пішов назад занадто різко, унаслідок чого ліву ногу Петюньки віднесло до дверей. Права трохи відставала.

– Не так швидко, братику! Почекай трохи! – командував старший.

– Стривайте! – звернувся до капців хлопчик. – Як я увійду в двері, якщо вони зачинені? Адже я стукнуся, як баранчик, головою об дзеркало...

– Тю, то ти відчини, – здивувався лівий капець.

Літера «А» висунулася з кишені. Бурундун і Гагатун підтримували професора, щоб він не впав. Абра-ару падати ніяк не можна. Хто тоді даватиме поради?

– Мій милий хлопчику, – підказувала літера «А». – Потрібно сказати заклинання – назвати за алфавітним порядком наші імена.

– Зрозумів! – зрадів такому легкому рішенню Петюня.

Зрадів, але ненадовго, бо йому спала на розум така неприємна думка: «Що ж це виходить? Я все-таки міг допомогти пану Соньку – відчинити йому двері, за якими він так хотів сховатися?..»

Від цієї думки Петюньці стало моторошно. Хлопчик переживав, кусав губи від досади, що так недоречно нахлинула на серце. Він одночасно почувався винним і невинним у тому, що сталося. Зрештою, Петюні не доводилося ще мандрувати казкою, і він не мав можливості навчитися поводитися з чарівними дверима...

Кмітливий Абра-ар, який все ще звисав із кишені, спостерігаючи за хлопчиком, здогадався, що чисте серце людського дитинчати мучать докори сумління. Щоб підтримати Петюньку, надати йому впевненості, яка так була необхідна зараз, літера «А» сказала:

– Не беріть дурного в голову, шановний. Адже ви не знали, як правильно вчинити, а ми, розгубившись, вам не підказали. Та й узагалі, все було визначено наперед. Аратс так чи інакше полонила б фея снів. Упевнений, що Долею було написано, щоб ви стали свідком цієї жахливої сцени. Не треба картати себе! Сталося так, як мало статися. Якщо поки не зрозуміло, в чому полягає сенс, він, повірте, є. Мудра Доля діє завжди осмислено.

Складно сказати, чи усвідомив Петюнька те, що хотів донести до нього професор Абра-ар, але після такої втішної промови на душі в нього полегшало.

– Агов, командире! – пискнули капці. – Відчиняй уже двері, чи що! Не гальмуй!

Перш ніж сказати заклинання, хлопчик, який увесь цей час повільно кружляв, тримаючись у повітрі посеред передпокою, постарався прийняти більш зручне для стрибка положення: ліва нога уперлася у двері, права зігнута в коліні, руки витягнуті вперед. Вдивляючись у двері в центральному дзеркалі, Петюнька з розстановкою назвав одне за одним імена:

– Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн...

Віу-у-у-у – рипнули двері, піддавшись чарам. Але не в центральному дзеркалі, а в лівому!..

– Гагатун, Дзинь-да-да, – закінчив читати заклинання хлопчик.

Ві-і-і-і-і – двері відчинилися навстіж. Там не було темно. У дверний отвір просочувалося зеленувате світло. Пахло вогкістю, болотом.

«Ну, з Богом...» – побажав собі Петюнька і відштовхнувся.

Склавши руки долоня до долоні, малюк несподівано спритно пірнув у отвір.