Глава 18 Подивіться, друзі, що пан Сонько нам залишив!

Розгублений Петюнька стояв посеред передпокою, чухав потилицю, поправляв окуляри, витирав ніс рукавом піжами, смикав то сорочку, то штани – загалом, нервував і безпричинно крутився, міркуючи, як йому слід реагувати на все, що відбувається, і що робити далі.

«Ах, шкода все-таки пана Сонька... Який дивний початок казки... І що я міг тут вдіяти?» – думав малюк.

Літери розгубилися не менше, ніж хлопчик. Дзинь-да-да сиділа на колінах і тихенько плакала. Гагатун намагався її втішити: корчив смішні пики та видзеленькував дзвіночками. Щоправда, хай як старався клоун, осушити сльози на прекрасному личку букви «Д» у нього не вийшло. Тоді Гагатун проявив ініціативу: зняв із голови квітчастий ковпак і м'якою китицею почав витирати сльози, що котилися правою щокою дівчинки. Бурундун, оцінивши ситуацію, прилаштувався з іншого боку, щоб торочкуватим краєм шарфа витирати сльози на лівій щоці. Абра-ар і Віхола-в'юн, звісно, не могли залишитися осторонь і теж взялися втішати загальну улюбленицю. Кожен з них простягав Дзинь-да-да по хустинці: літера «А» – білосніжну, шовкову, з мереживною окантовкою, літера «В» – пом'яту і не зовсім чисту, зате від чистого серця.

Петюнька не виносив, коли плачуть дівчатка: як маленькі, так і великі, на кшталт його мами чи тітки Зої. Йому завжди здавалося, що це все через нього, що це він у всьому винен. І так хотілося втекти куди-небудь подалі від сліз і ридань і сховатися, щоб не знайшли. Ось і зараз, слухаючи, як побивається через зниклого пана Сонька добра Дзинь-да-да, Петюня відчув спокусу непомітно піти у свою спальню, де так тихо і спокійно. Але це було б не по-джентельменськи... Ні, дівчаток, що плачуть, кидати не можна!

Хлопчик укотре сів на підлогу біля трельяжа (ах, бачила б мама це неподобство!), наблизив обличчя до літер, що згрупувалися навколо Дзинь-да-да.

– Ми що-небудь придумаємо, – пообіцяв Петюня й осікся, згадавши, що зовсім недавно Яшка втішав його самого такими самими словами.

«Яшенько... Яшко... Ти вже напевно придумав би... – спало раптом Петюньці на думку. – А ось я... А я?»

Хлопчик дивився в дзеркало й уважно вивчав відображення свого блідого обличчя у величезних окулярах, ніби його задзеркальний портрет міг підказати відповідь на поставлене запитання. Відображення мовчало. Так само, як і Петюня, воно безпорадно кліпало віями і зітхало. І все-таки дзеркало по-своєму допомогло хлопчикові. Надивившись на себе, Петюнька обвів поглядом відображений у дзеркалах передпокій і за своєю спиною (точніше, спиною дзеркального двійника) помітив блакитні капці, які фей людських снів, уже перебуваючи в полоні Тіні, примудрився викинути із дзеркала.

«Напевно, капці ці не такі прості, як здаються, якщо пан Сонько так старався їх врятувати», – зробив висновок малюк.

Щоб підібрати капці, Петюня повернувся і зачепив коліном поспіхом засунуту під трельяж коробку. У ній на хлопчика чекав ще один сюрприз – сірий, грубо зшитий, з латками мішечок, перев'язаний червоною стрічкою.

– Подивіться, друзі, що пан Сонько нам залишив! – вигукнув Петюнька.

Він уже дістав коробку з-під шафи і поклав її на колишнє місце перед дзеркалами, а поруч з нею – капці.

– Ах, це ж мішечок із сонним порошком фея снів! – як завжди, першим відреагував професор Абра-ар.

Не відставав від нього і Віхола-в'юн, зауваживши:

– Вай, а це феївські капці, за допомогою яких, наскільки я знаю, всі пани Соньки переміщаються від дверей до дверей, переходять зі світу в світ.

– Думаю, що пан Сонько залишив нам свої речі не випадково, – сказала Дзинь-да-да, яка припинила, нарешті, плакати. – Думаю, що ми маємо скористатися ними і врятувати фея. Усіх феїв снів, полонених чаклуном Сморчком.

– Вай, Дзинь, ти взагалі розумієш, про що говориш? – захвилювався Віхола-вьюн. – Щоб врятувати панів Соньків, треба спуститися в Трельяж, у лігво Князя... Туди, де живуть темні бажання. І там, бр-р-р, Аратс! Ніхто, крім хлопчика, не зможе зробити цього. Капці послухаються тільки його.

На цьому місці Віхола-в'юн подивився на Петюню. Інші літери наслідували його приклад. Зрештою, хлопчик опинився під обстрілом десяти очей: таких, що благають, як у Дзинь-да-да, запитують, як у Абра-ара, оцінюють, як у Бурундуна, вимагають, як у В'юна, підбадьорюють, як у Гагатуна. Всіх об'єднувало одне – вони чекали від хлопчика відповіді.

– Прошу вас, Петрику, допоможіть, – благала, склавши ручки, літера «Д».

– Чи згодні ви, шановний, допомогти нам? – запитувала літера «А».

– Чи зможе він допомогти? – сумнівалася, чухаючи неголене підборіддя, буква «Б».

– А як же інакше? Він зобов'язаний!!! – палко запевняла літера «В».

– Він зможе! Він зможе! Він погодиться! Він врятує нас! Він – герой! – заспокоювала всіх літера «Г».

– Хто? Я – герой, чи що? – не вірив своїм вухам Петюнька.

Від подиву хлопчик обернувся, перевіряючи, чи не стоїть хтось за його спиною. Хтось, гідний звання героя.

– Дійсно, Петрику! Дійсно! Не дарма Яшка, названий в Антресолії Хлопчиком із Чистим Серцем, обрав вас, щоб вручити свій подарунок, тобто нас. У житті випадковостей не буває. Усе має сенс! Дійсно! – остаточно забувши про нещодавні сльози, раділа Дзинь-да-да. Від захвату дівчинка плескала в долоньки та підстрибувала, через що пишна, як у балерини, спідниця плавно вигиналася.

– Добре, – здався Петюня, якому стало навіть цікаво. – Нехай буде по-вашому. Я – герой. Хі-хі... То що ж герою цьому потрібно робити?

– Дуже просто… Апчхи... – почав пояснювати професор Абра-ар. – Треба для початку приміряти капці фея. Вони допоможуть потрапити до казки, а там подивимося.

«По-моєму, я вже у казці», – подумав Петюня, але не став ділитися цією думкою з друзями.

Дотримуючись поради літери «А», він просто приміряв капці. Це було дуже доречно, оскільки босі Петрикові ніжки встигли змерзнути. Як і припускав хлопчик, за розміром взуття пана Сонька було саме таким, як йому треба. Ба більше, Петрику здалося, що чарівні капці, що дісталися від фея, якщо спочатку й були трохи ширшими, ніж потрібно було хлопчикові, звузилися, підлаштовуючись під нового господаря.