Глава 16 Що таке Трельяжне Королівство?

Оскільки стоячи слухати не зовсім зручно, хлопчик знову сів на килимок передпокою. Літери зробили те саме, примостившися по краях коробки. Пану Соньку теж захотілося присісти. За відсутністю стільця товстун, як і Петрик, сів на підлогу, тільки задзеркальну, і притулився спиною до задзеркальних дверей.

Усередині дзеркала було замало місця. Такого висновку дійшов Петюнька після того, як фей просунув крізь нього свої ніжки і з комфортом розташував їх на шафі вже з цього боку,  унаслідок чого перед самим носом хлопчика красувалися два блакитних капця, а з них визирали товстенькі, як сардельки, пальці. Сонько весь час ворушив ними, і це смішило Петрика, але малюк, з огляду на серйозність моменту, щосили намагався стримуватися.

Лише подумки Петюня дозволив собі зробити зауваження: «Ба! Ноги тут поклав... Воно й видно, що пан... А розмір ноги, до речі, у пана майже такий самий, як у мене».

– Апчхи! – не стільки через алергію, скільки за звичкою голосно чхнув професор Абра-ар перед тим, як почати свою розповідь. – Загалом, Трельяжне Королівство – це продовження Антресолії, це теж її частина. Тільки знаєте, Петю, розташована на околиці. Таке собі віддалене, глухе містечко, куди відправляють на заслання темні бажання. Так-так, шановний, є й такі. На жаль, людина мріє не тільки про хороше... Адже так?

– Угу, – кивнув, погоджуючись із літерою «А», Петрик.

Він сам нещодавно щось недобре побажав Яшці, коли спалахнула сварка через зіпсований подарунок Марійці. Побажав подумки і потім одразу ж забув. А воно он як?.. Темні бажання, хоч і забуті, теж десь живуть...

– Дійсно, Петрику, – підтвердила літера «Д» слова професора. – Темні бажання не зникають. Вони продовжують жити в казці, засмічуючи її. Їх занадто багато! Щоб Антресолія не перетворилася на звалище, Радою Наймудріших було вирішено відвести під чернь віддалену провінцію. Нехай вже краще зло концентрується в одному куточку, ніж буде отруювати всю казку.

– А наглядачем у Трельяжному Королівстві, яке фактично є в'язницею, було призначено чаклуна Сморчка – карлика зі зморшкуватим обличчям, – знову взяв слово професор Абра-ар, якому ставало ніяково, коли хтось інший, а не він, розповідає. – Раніше Сморчок був добрим магом. Не особливо могутнім, але досить досвідченим, щоб упоратися з темними бажаннями і не дозволити їм покинути кордони Трельяжа. І все-таки занадто довго чаклун перебував серед черні, щоб чорнота ця очорнила його розум і серце.

– Сморчок проголосив себе Князем Трельяжа, – розповідав далі пан Сонько. – Від самого початку антресольки в цьому вчинку карлика не побачили загрози для країни, вважали за дивацтво і не більше того. Коли ж чаклун, що напився сили темних людських бажань, випустив чернь у світ, маги забили на сполох, але було вже пізно. Сморчок став дуже сильним, і до нього прибилася Аратс. Спроби королівських чарівників, а їх було чимало, зупинити його не дали результату. Навіть павукам із Сутінкової Долини, що володіють найдавнішою магією, якої побоювалася, як ми знаємо, сама Стара, не вдалося здолати чаклуна. Правильно підмітила Дзинь-да-да: темних людських бажань занадто багато. І з кожним днем їх стає дедалі більше. Особливо тепер, коли Сморчок почав керувати свідомістю людей через сни, через жахіття, що насилаються на них. Уявіть собі: чаклун додумався використовувати проти людей їхні ж погані бажання, у такий спосіб він не дає ці бажання забути! Піддавшись гніву, жадібності, заздрості та іншим порокам, людина породжує нові темні бажання, примножує чернь – армію Сморчка. Скоро Антресолія стане чорним королівством, і над ратушею в Алфавіті, нашій золотоглавій столиці, майорітиме чорний прапор... Ій-ій... Та ще ця Аратс! Вона здорово Сморчку допомагає. Зловила майже всіх панів Соньків. Залишився один я. Питання – чи надовго? Тінь мене чує, йде по моїх слідах від дверей до дверей. Якщо вона відбере останній мішечок із чистим сонним порошком, поки ще не заплямованим чорнотою, Князь Трельяжного Королівства стане непереможним. Ій-ій... Не можна! У жодному разі не можна допустити, щоб Чаклунові дісталися останні крупинки порошку!

Не встиг пан Сонько закінчити свою сумну розповідь, як у двері в центральному дзеркалі, що нещодавно зачинилися, хтось із силою стукнув із того боку. Грум-грум – пролунало в передпокої, налякавши Петюньку та його друзів. Дзин-дзин – задзвеніло тремтяче скло в дзеркалах. Під час кожного удару у двері старенький трельяж здригався, і здавалося, що ще трохи – дзеркала не витримають натиску і розсиплються на безліч уламків.

– Ій-ій! Це вона! Це вона! – запищав пан Сонько.

Він почав смикати ручку бічних дверей, щоб сховатися за ними від Тіні, але двері фею снів не піддавалися. Натомість двері по центру, в які так наполегливо ломилися, дивно скрипнули, ніби застогнали, і відчинилися. За ними зяяла чорнота.