Глава 15 Сумна розповідь пана Сонька

Закінчивши з рукостисканням, пан Сонько зняв із голови ковпак і оголив бездоганно гладку, блискучу лисину. Настільки гладку, що в ній, як у дзеркалі, відбивалося світло лампи-тюльпанчика. Смішно так вийшло: дзеркало у дзеркалі. У Петюньки промайнула думка, що це не лисина зовсім, а відполірований таз. До речі, і за формою голова нічного гостя вельми відповідала цьому порівнянню.

– Хі-хі... – тихенько засміявся Петрик, намагаючись, щоб непомітно було, затулити рот долонькою. Потім так само, тихесенько, додав: – А вуха – це ручки уявного таза?

– Що? Який такий таз? Які такі ручки? – запитав Абра-ар, який, судячи з усього, єдиний із присутніх зберігав холодний розум і не втрачав самовладання.

Всі інші літери, чимось дуже стурбовані, мовчали. В'юн не жартував, Гагатун не сміявся, а Бурундун, що найбільше здивувало хлопчика, утримався від критики, хоча було через що побурчати на Петрика.

– Та нічого, – пробурмотів Петюня. Він зрозумів, що його жарт недоречний. Зніяковівши, малюк навіщось потер праву скроню, ніби в нього заболіла голова.

Гість по той бік дзеркала невпевнено засопів, потупцював, озирнувся назад – за двері, які, як і раніше, були прочинені. Його теж щось турбувало. Ба більше – лякало. Рум'янець, що проступив на пухких щічках, згас, і обличчя пана Сонька знову стало білим, як полотно.

– Ій-ій... – злякано запищав, ніби верескливе порося, лисий коротун. – Вона близько... Я її чую...

– Хто – вона, шановний? Поясніть, що відбувається? – напрочуд спокійним голосом поставив запитання гостю професор.

– І-і-і-ій... – не переставав вищати пан Сонько. Від страху він присів навпочіпки, втиснув голову в плечі, обома долоньками затулив очі, з яких уже струменіли сльози, і почав злегка погойдуватися – то назад, то вперед. Коли напад паніки вщух, Сонько відліпив руки від обличчя, жалібно подивився на Петюньку почервонілими оченятами і, нарешті, пропищав: – Аратс... Ій-ій!..

– А... А... Аратс?!!! Ви сказали – Аратс? – знову запитав професор. Щоправда, не так спокійно, як раніше.

– Аратс! Кажу – Аратс!!! Старої немає, а Тінь залишилася... – відчайдушно крикнув пан Сонько.

– Аратс – це Стара, тільки якщо вимовити задом наперед, – пояснив Петюні Абра-ар, який, мабуть, ніколи не забуває, що він все-таки – професор. – Так звали Тінь Чорної Чаклунки, її вірну помічницю в темних справах.

Коротун у сорочечці, збагнувши, що бовкнув зайве, затулив рота долонькою, вкотре визирнув за двері, переконався, що там нікого немає (поки що – ні) і продовжив свою розповідь, але цього разу вже пошепки:

– Після того, як Старої не стало, її Тінь, як покинутий пес, блукала між світами. А потім зникла. Усі подумали, що Аратс спіткала та сама доля, що й господиню. Але нещодавно стало відомо, що Тінь Старої приручив Сморчок. Тепер Аратс служить Князю Трельяжного Королівства.

– Вай! Чаклун придбав потужну зброю... Що тепер буде з Антресолією? – вигукнув Віхола-в'юн.

– Дійсно, за часів Старої Сморчок був дрібнотою, знав своє місце – не висовувався із Трельяжа, – додала Дзинь-да-да. – Але тепер Відьми немає, отже, шлях вільний... До більш ласого шматка пирога.

– До Антресолії, – підсумував Абра-ар.

Бурундун, який уважно прислухався до розмови друзів, не забув побурчати:

– Б-б-батеньку, зачекайте... Як же цей Сморчок зб-б-бирається підкорити країну б-б-бажань? Навіть за допомогою Аратс йому це не до снаги. Потріб-б-бна дуже потужна магія, здатна перекрити силу людських б-б-бажань. Ні, пан Сонько явно переб-б-більшує.

– Гроза Антресолії... Відьма... Вона черпала силу в чорних серцях. Але Яшка розчаклував їх і випустив на волю. Сморчок не того рівня чаклун, щоб освоїти магію Старої, – погодився з буквою «Б» Гагатун.

– А він і не намагається, – потупивши очі й смикаючи пальчиками ковпак, сказав пан Сонько. – Сморчок знайшов для себе іншу лазівку у світ людей. За допомогою нас – феїв людських снів.

– Ах, шановний, як це? Ви на боці зла? – здивувався Абра-ар.

– Що ви?! Як ви могли таке подумати?!!! – образився товстун.

Пан Сонько так розлютився, що навіть тупнув ніжкою, через що капець відлетів вбік і стукнувся об двері в правому дзеркалі. Фей витер рукавом лисину, натягнув на неї ковпак і на одній ніжці, тій, що лишалася в капці, перестрибнув із центрального дзеркала в праве. Від таких акробатичних трюків старий трельяж похитнувся – двері в дзеркалі зачинилися з гучним «тум!».

– Ій-ій! Тепер вона точно мене почує! – заскиглив пан Сонько, засовуючи пухку ніжку, більше схожу на набряклий вареник, у збіглий капець.

– Годі голосити, пане Соньку. Менше стогонів, кажіть до діла. Роз'ясніть нам, нарешті, що задумав Сморчок? І до чого тут ви? – присоромив панікера професор.

Здоровань послухався літеру «А», перестав ійкати. Впершись поглядом у Петюньку, який весь цей час стояв у кутку, побоюючись підійти ближче до шафи, задзеркальний гість прошепотів:

– Тінь може безперешкодно переміщатися зі світу в світ. Їй непідвладні заборони. У проміжних вимірах між дверима, перебуваючи в яких, ми, феї снів, особливо вразливі, Аратс відловлює нас, висмоктує чорнотою наші сили.

– Вай, навіщо Сморчку лисі товстуни, та ще й у сорочечках? – все-таки пожартував Віхола-в'юн, чим накликав на свою голову гнів Дзинь-да-да. Точніше, на головну хустинку, за яку дівчинка смикнула, даючи зрозуміти бешкетникові, що поведінка його нетактовна.

– Ій-ій... – заплакав фей Сонько. – Ми, може, Чаклуну не потрібні... Князь збирає сонний порошок – наш чарівний інструмент. Ми посипаємо ним голови сплячих людей, щоб їм снилися добрі та світлі сни. Але якщо порошок потрапить у злі руки, сни перетворяться на кошмари. Сморчок за допомогою сонного порошку хоче отруїти розум людей, наслати на них чорні сни.

– А зрештою, звести їх з розуму, перетворити на слухняних зомбі, – закінчив за фея Абра-ар. – Історія повторюється. Сюжет трохи інший, але суть та сама. Люди, оповиті чорнотою, перестануть вірити в чудеса і казки, забудуть про свої бажання, яким не судилося збутися. Це вірна смерть антресолькам...