Глава 14 У дзеркалі скрипнули двері, і ось він – пан Сонько

Уночі в передпокої Ложкіних у м'якому світлі настінного бра – у вигляді маленького тюльпанчика з голівкою, опущеною донизу, розгорталося цікаве дійство: на червоному килимку перед дзеркальною шафою сидів наш Петюня у величезних окулярах і синьо-жовтій піжамі і, на перший погляд, розмовляв сам із собою. Або зі своїм триразовим дзеркальним відображенням? Але це тільки на перший погляд. Казкові співрозмовники Петюньки Очкастого були настільки маленькі й незвичайні, що сторонньому спостерігачеві, мабуть, складно було б їх розгледіти.

А втім, казка приходить у життя далеко не кожного з нас. І не має значення, чи носимо ми окуляри. Велике диво зазвичай складається з тисяч, мільйонів маленьких чудес. Щоб побачити їх, скляних окулярів і навіть найпотужніших ламп буває недостатньо. Потрібно мати чисте серце, здатне вірити в диво і творити його.

Таке серце, як у Петюньки, у Яшки, Марійки, навіть Вовки і будь-якої іншої дитини. Незалежно від кольору очей, волосся, шкіри. Незалежно від того, в якій сім'ї (міністра юстиції чи водія маршрутного таксі) і в якому куточку нашої планети довелося жити хлопчику чи дівчинці. Чистота сердець – це дар дитинства, звідки родом усі ми.

Петюня Ложкін, прозваний однолітками Очкастим, у кількох шматочках пластиліну, подарованих йому найкращим другом – Яшкою, зумів розгледіти диво. І яке, погодьтеся, диво?!!! Казка ця відкрилася не стільки допитливим очам хлопчиська, що сховалися за товстими скельцями окулярів, скільки його серцю, готовому прийняти чудеса.

– Я знав... Я знав, що Яшка не вигадав свою історію, що говорив правду, – прошепотів Петюнька.

Ні, він не боявся, що батьки можуть його почути. Після того, як дорослі не відреагували на божевільний дзвін будильника, його слабкий голосок не потривожить їхній міцний сон і поготів. Не в тім тут річ. Петрику чомусь здавалося, що казку, як тендітного метелика, легко сполохати, тому він намагався поводитися якомога обережніше. А то моргнеш, чхнеш чи ще що-небудь у цьому дусі, і все зникне враз. Потім гадай: була казка чи тільки примарилася.

Допоки видіння не зникло, Петюнька вирішив скласти літери назад у коробку і віднести до себе в кімнату.

«У мене надійніше буде», – думав малюк.

Оскільки Абра-ар, Бурундун і Дзинь-да-да коробки не покидали, з ними не виникло жодних проблем. Навпаки, професор був невимовно радий покинути стару шафу зі специфічним запахом скислого одеколону. Тільки кришкою попросив коробку не затуляти. Мовляв, алергія!

Проте В'юн і Гагатун, які об'єдналися в пару і витанцьовували на трельяжі неймовірні па (то пристрасну лезгинку, то чуттєве танго, то романтичний вальс), повертатися в коробку аж ніяк не бажали. Петюнька намагався їх умовити, пообіцявши зручний танцмайданчик на столику біля ліжка у своїй спальні. Але, звісно, метод «по-хорошому» не приніс потрібного результату. Норовливі літери «В» і «Г» з подвоєним завзяттям продовжили танцювати: взяли одна одну за руки, стали навшпиньки, зобразивши, як здогадався Петюня, балерин і почали вибрикувати, приспівуючи:

– Вай-вай! Га-га! Вай-вай! Га-га! Вай-вай! Га-га! Га-га! Вай-вай! Га-га! Га-га!

– Б-б-безлад! Б-б-бардак! – донеслося з коробки буркотіння Бурундуна. – Їх не пряником треб-б-ба, їх треб-б-ба б-б-батогом! Б-б-бешкетники...

– Вай-вай, був би пряник, а то так... – натякнув, не припиняючи танцювати, Віхола-в'юн.

– Ні так ні сяк, – уточнив його дружок Гагатун.

– А, я зрозумів! – стукнув себе по лобі Петюнька, від чого окуляри злізли на кінчик носа. – У мене в спальні є шматочок шоколадки і пісочне печиво.

– Вай! Ось так би відразу! – зраділа буква «В».

У ритмі вальсу разом із літерою «Г» Віхола-в'юн попрямував до коробки.

Усе, що відбувалося, здалося Петрику смішним, і він від душі розсміявся. Сміялися, кожен на свій лад, і його нові друзі.

– Ах-ха-хі-ха! – оксамитовим інтелігентним голосом сміявся Абра-ар. Чому саме інтелігентним, Петюня й сам не знав, але йому здавалося, що все, що пов'язано з професором, неодмінно має бути таким.

– Хру-хру-хру... – задоволено похрюкував у шарф Бурундун.

– Хе-хе! Вай-вай! Не можу... Хе-хе! – заливався сміхом Віхола-в'юн.

– Га-га! Га-га! Грандіозно! – голосніше за всіх реготав Гагатун – спец зі сміху.

Елегантна Дзинь-да-да кришталевим дзвіночком ніжно розбавляла загальний хор:

– Ха-ха! Дін-дон-да! Ха-ха!

Захопившись, друзі не чули, як у передпокої щось рипнуло, і не бачили, як двері, не ті, що за спиною Петюні, а відбиті в дзеркалі, прочинилися, впустивши хмару зеленуватого пилу. До того ж, що цікаво, прочинилася лише одна копія дверей – у центральному, найширшому дзеркалі. Однак вхідні двері, відображені в бічних дзеркалах, як і раніше, були зачинені.

Коли зелена хмарка розсіялася, у дверному отворі з'явилася кругла голова в довгому блакитному ковпаку. Пухкі щічки, маленькі оченята, кирпатий ніс і великі розчепірені вуха надавали несподіваному гостеві схожості з поросям. З дуже милим, треба визнати, свинтусом у ковпаку.

Оченята загадкового відвідувача злякано бігали, вивчаючи обстановку. Переконавшись, що небезпеки немає, суб'єкт, схожий на порося, посміхнувся і витер піт на лобі пухкенькою ручкою, обтягнутою помаранчевим у синіх волошках рукавом. Його бліді, ніби вкриті памороззю, щоки під сміх друзів, що зібралися в передпокої, почали відтавати. Дуже скоро на обличчі гостя розцвів двома бутонами свіжий рум'янець.

Товстун розслабився, трохи подався вперед, штовхнувши двері. Отвір став ширшим. Тепер крім голови було видно міцний корпус незнайомця в строкатій сорочечці, а під нею короткі криві ніжки в жовтих шароварах і блакитних капцях.

Із цікавістю здоровань розглядав компанію, що предстала перед ним. Особливо привернув до себе увагу гостя хлопчик у піжамі й окулярах.

Петюня тим часом впорався з пустунчиками, загнавши-таки Гагатуна і В'юна в коробку.

– Пора спати, – сказав малюк друзям. – Гайда в ліжечко!