Глава 13 Знайомтеся: Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Дзинь-да-да

– Ой, а я, здається, пам'ятаю ваші імена! – зрадів малюк. Наблизивши обличчя до коробки, що ворушилася і навіть брикалася (вона все ще лежала всередині шухляди, оскільки Петюня не наважувався її звідти витягнути), хлопчик пошепки, але виразно назвав за абеткою чарівні імена, які повідав йому Яшка: – Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Дзинь-да-да.

Коробка припинила брикатися, голоси затихли. Але ненадовго. Почекавши хвилину чи дві, найсміливіший із базік запитав:

– Вай! А хто там?

– Я – Петюнька, тобто Петя Ложкін, Яшкин друг, – відповів малюк, намагаючись бути серйозним, хоча його розпирало розсміятися. – Я думаю, що Яшка подарував вас мені...

– Вай-вай-вай... – видав своє коронне Віхола-в'юн (Петюня вже здогадався, що розмовляє з літерою «В»). – От тобі й маєш...

– Ви... Ви не турбуйтесь, – схаменувся хлопчик, подумавши раптом, що літери могли засмутитися через несподівані зміни. – Я вас не ображу. Я... Я так хочу з вами дружити! Можна мені зняти кришку з коробки?

– А-а-а-а... Зробіть ласку, шановний Петюню... Визвольте нас! А-а-пчхи! А то, бачте, немає сили терпіти цей жахливий... пардон... специфічний запах... Апчхи! Апчхи! – звернувся до хлопчика Абра-ар.

Петюня не сумнівався, що це була саме літера «А». Переплутати підкреслено ввічливу манеру говорити, характерну, за розповідями Яшки, для професора Абра-ара, найрозумнішої з усіх літер алфавіту, було неможливо.

– Звичайно, професоре! Зараз! – поспішив малюк заспокоїти літеру «А». – Я знаю, що у вас алергія. Тільки повірте – у трельяжі ми не тримаємо нафталін. Це, напевно, татів одеколон викликав вашу алергію. Його подарували татові на ювілей колеги з роботи. Начебто дорога річ!.. Але мама сказала, що запах у одеколону кислий... Викинути подарунок татові було шкода – ось і зберігається, про всяк випадок, підкислий одеколон у трельяжі. Я ним засохлі фломастери іноді заправляю...

Закінчивши з поясненнями, Петюнька акуратно вийняв коробку з шухляди, поклав її на лаковану поверхню шафи перед дзеркалами, двома пальцями прочинив кришку, що вже добряче розтріпалася, подумав трохи й різким рухом відкинув її вбік, наче в коробці сидить щось, що може його вкусити. Що говорити – Петюні було ніяково. Адже не щодня (точніше, щоночі) на твоїх очах оживає казка!

– Ах! Ах, який солодкий ковток свіжого повітря! – не приховував радості професор Абра-ар – поважний пан із коротенькою борідкою і в таких самих великих, як у Петюньки, окулярах.

Одягнена літера «А» була в синій плащ. На голові красувався сірий класичний (інтелігентний такий...) капелюх. Під розстебнутим плащем Петрику вдалося розгледіти сірі, як і капелюх, штани на смішних блакитнуватих підтяжках і, уявіть собі, також із ременем!.. Завершували образ казкового професора білосніжна шовкова сорочка, блакитна з металевим блиском краватка, яку прикрашав вишитий червоними нитками символ літери «А», і темно-сірі елегантні туфлі.

«Цікаво, – подумав Петюня, розглядаючи Абра-ара, який утирався мініатюрною носовою хусткою. – Підтяжки тримають штани, а ремінь тоді навіщо? Пістолет він там ховає, чи що? Дуже цікаво...»

– Зізнаюсь, шановний Петюню, – продовжив тим часом вдячну промову Абра-ар, – сидіти замкненим усередині старої шафи – не найприємніше заняття. Апчхи... Дякуємо вам за порятунок!

– Б-б-батеньку, кажіть за себе. А я ось вважаю, що хлопчик міг б-б-и і раніше визволити нас із шафи. До ночі довелося чекати. Неприпустиме зволікання з його б-б-боку! – пробуркотів, заїкаючись, Бурундун (він же буква «Б»).

Зі слів Яшки Петюнька пам'ятав, що ця буква любить зайвий раз побурчати, покритикувати, почитати нотації. Хоча трохи смішно сприймати критику від неголеного, довговолосого суб'єкта (що дуже нагадує бездомного волоцюгу), в образі якого з'явилася хлопчикові буква «Б». Не додавали солідності Бурундуну також рвані короткі джинси, червона картата сорочка з закоченими до ліктів рукавами, зелена бейсболка з аплікацією у вигляді літери «Б» і абсолютна відсутність будь-якого взуття на ногах. Єдине, що в гардеробі босоногого Бурундуна можна було назвати пристойним, – це довгий вовняний і, напевно, дуже теплий жовто-зелений шарф із бахромою на краях, яким було обмотано шию буркотливої літери. А ще впадала в око величезна, теж зелена з жовтим парасолька з різьбленою дерев'яною ручкою. Рідкісна річ!

– Вибачте мені! Але ж я не знав, що в шафі на мене чекає сюрприз від Яшки... Сюрприз – він на те й сюрприз, щоб до певного часу про нього нічого не знали. Та й взагалі, якби не будильник... Але що це я виправдовуюся, коли зовсім не винен?! – ввічливо почав вибачатися Петюня, але потім несподівано, насамперед для самого себе, розлютився.

– Га-га-га! Га-га-га-га! Грандіозно! – реготав, анітрохи не соромлячись, Гагатун – літера «Г».

Зовнішність Гагатуна відповідала його не зовсім ввічливій, як вважав Петюня, поведінці. Справжній клоун у занадто строкатому й безглуздому вбранні!.. На голові – блазнівський ковпак у синьо-червону клітинку і з китицею на кінчику, на ногах – обтислі лосини в червону і синю смужку. Сорочка з глухим коміром і порізаним подолом, обшитим бубонцями, пофарбована в кричущо-жовтий (канарковий) колір, на тлі якого смішно «розкиданий» якийсь дрібний синій візерунок. Придивившись уважніше (для цього довелося впритул наблизити обличчя до коробки), Петюнька визначив, що малюнок складається з дуже маленьких зображень літери «Г». Лівий рукав сорочки, як і пасок, яскраво-червоний. Якого кольору правий рукав, хлопчик визначити не міг, бо через праве плече Гагатуна був перекинутий синій плащ – дуже довгий, майже до підлоги. Поверх плаща з клаптів зеленого і блакитного кольорів викладено величезний, на весь зріст казкового клоуна, його символ – буква «Г». Ну і, нарешті, жовті, в тон сорочці, черевики із закрученими носками, як у східних джинів. Ось такий парад кольорів в одній особі...

«Регоче і регоче. Одразу видно, що в нього гуси в голові... – подумав хлопчик, який встиг, мабуть, образитися на букву «Г». – І навіщо весь час реготати?..»