Глава 12 Сюрприз у передпокої, або Апчхи!

– Дзи-дзи-дзи-дзи-и-и-и! – шаленів Вусатий Поліцейський. Дивно, але в міру того, як хлопчик наближався до передпокою, дзвін ставав не голоснішим, а тихішим. У Петюньки навіть промайнула думка, що будильник втомився дзвонити, і, якби міг, він би неодмінно захрипів.

У передпокої, порівняно з коридором, було темніше. І все-таки світла коридорної лампи, триразово відбитої в дзеркалах трельяжа, було достатньо, щоб чітко окреслити контури шафи і вхідних дверей навпроти. Хоча впадали в око не самі двері, а їхня копія на сріблястій дзеркальній гладі. Відразу три копії дверей.

Щоб було видніше, Петюня увімкнув настінний світильник у формі тюльпанчика, підвішений над трельяжем. Незважаючи на мамину заборону сидіти на підлозі, малюк, як завжди, став на коліна перед шафою і висунув верхню шухляду, куди, як він пам'ятав, тато засунув поламаний будильник.

– Ну, чого дзвониш? – запитав хлопчик, витягуючи з шухлядки порушника тиші.

Відчуваючи за собою провину в тому, що не так давно сталося з будильником і татом, Петюнька намагався поводитися з Вусатим Поліцейським якомога ніжніше. Він ласкаво погладжував пальцями циферблат, обмацував застиглі стрілки, пружину, яка випала, якісь коліщатка позаду і, головне, заводний ключ, що досі продовжував обертатися, незрозуміло ким і коли заведений.

– Тихіше, тихіше, – примовляв хлопчик, уважно оглядаючи вібруючий будильник, щоб знайти ту заповітну кнопочку, яка змусить його заспокоїтися. Але куди б не тиснув Петюня, за що б не смикав і що б не крутив, жодного результату не отримав. Згадавши, що речі вміють відчувати і думати, малюк вирішив попросити:

 – Ну, прошу тебе! Припини дзвонити. Якщо хочеш, я попрошу в тебе також вибачення. Вибач! Миленький, я не хотів. Але так уже вийшло тоді...

– Дзи-дзи! – коротко, примирливо дзенькнув будильник і замовк.

– Я знав, що ти мене зрозумієш. Дякую тобі, – подякував Петюнька Вусатому Поліцейському.

Перш ніж повернути будильник у шафу, хлопчик ще раз для закріплення ефекту погладив стрілки і пружинку. Після такого масажу вуса-стрілки Поліцейського здригнулися. Точно так, як здригаються вуса у Яшкиного діда, коли той, потайки від бабусі, нюхає тютюн. А ще, пригадалося Петюньці, дідусь Єрмолаєв виразно крутить схожим на картоплю носом, задоволено крекче і голосно чхає, чим видає себе перед бабусею, яка за таких обставин завжди свариться і погрожує пальцем.

«Смішно було б, якби будильники мали роти й носи! – уявив собі малюк. – Ось це була б забава – прокидатися вранці не під дзи-дзи, а під чхи-чхи!»

Усміхнувшись, Петюня поклав будильник у шухлядку, поверх коробки з-під пластиліну. Коробка, до речі, здалася хлопчикові підозрілою, оскільки була йому незнайомою. Петюнька точно знав, що ще вчора, коли він востаннє навідувався з перевіркою до трельяжа, жодної такої коробки тут не було.

«Невже тато без мене поклав щось у шухляду?» – чи то здивувався, чи то образився Петюня.

Щоб подивитися, що всередині коробки, хлопчикові довелося знову потривожити будильник. Дивно, але Вусатий Поліцейський зволив промовчати. Стрілки будильника, поки Петюня перекладав його в інше місце шухляди, похитнулись, швиденько оббігли коло на циферблаті і застигли кінчиками догори, ніби показуючи маляті, що Вусатий Поліцейський не сердиться, що будильник у піднесеному настрої. У тому, що в механізму, начиненого коліщатками і пружинками, є душа, Петрик не сумнівався.

«Хм. Ось ти вже й усміхатися почав... – подумав хлопчик. – Можливо, скоро почнеш чхати».

– Апчхи! Апчхи! – справді чхнув хтось. Не будильник. Пчих донісся з коробки!

– Апчхи-чхи! Ах, замучила ця алергія... – почулося після пчиху. – Ах, шановні! Апчхи! По-моєму, тут чимось пахне? Апчхи! Випадково, не нафталіном? Апчхи-чхи! У старих шафах часто зберігають нафталін.

– Що ви, б-б-батеньку, – почувся ще один голос із коробки, хриплуватий і трохи гугнявий, як у застудженого Петюньки, – велика помилка з вашого б-б-боку вважати, що в шафі пахне нафталіном. Б-б-батеньку, нафталіном тут якраз і не пахне!

– Вірогідно, – вплутався в безглузду розмову хтось третій, з тієї ж коробки, – під нафталіном ви маєте на увазі щось таке, що нафталіном зовсім не є, але так само неприємно пахне, як нафталін. Дуже неприємно! Вай-вай!

– Гарантую – тут нафталін! Га-га-га! Щоправда, я не знаю, що таке нафталін, але пахне грандіозно! – заливаючись реготом, оголосив четвертий незнайомець з коробки.

– Дійсно, друзі, ви що? Сплутати з нафталіном парфуми?! Та ви жартуєте! У вас, напевно, від запаху джмелі у голові гудуть. Ось і не тямите, що говорите... – обурилася дівчинка із дзвінким голоском.

– Вай-вай-вай! Парфуми? Хи-хи! Не заздрю я тій мадам, чиї вони... – єхидно дражнив дівчинку якийсь жартівник.

– Дійсно! Кажу я вам – парфуми! Усе-таки вони!!! Достеменно, саме так!!! – розійшлося не на жарт дівчисько з коробки.

– Га-га-га-га! – продовжував сміятися веселун.

– Який б-б-безлад, б-б-батеньку! Б-б-будьте розумні! Навіщо, б-б-батеньку, влаштовувати б-б-балаган? – намагався урезонити сперечальників заїка.

– Ах, якби знав я, що буде така суперечка... Апчхи... Не починав би цю розмову... Апчхи! Ах, ця клята алергія! – нарікав власник першого голосу.

– В акурат! І я про те! – вдавав, що погоджується, але судячи зі смішливого тону, дражнився таємничий забіяка.

Усередині коробки почався рух. Хтось штовхав картонну кришку, навіть, як здалося Петрику, бив кулачками і шкрябався, намагаючись кришку цю відсунути.

«Апчхи», «б-б-балаган», «вай-вай», «га-га-га», «дійсно-дійсно», «алергія», «б-б-безлад», «в акурат», «грандіозно», «друзі» – усі голоси, що долинали з коробки, змішалися в єдиний гул і стали нагадувати приглушене дзижчання бджолиного рою. Суцільне «у-у-у-у...»

– Отакої! Оце так новини! – вигукнув хлопчик.

Він анітрохи не злякався, бо вже чув від Яшки про загадкових базік у коробці з-під пластиліну, із зустрічі з якими колись почалася казка його друга.