Глава 11 Задзвонив поламаний будильник

Весь наступний день Петюнька провів у ліжку. Здебільшого спав. Коли прокидався, кашляв, чхав, сякався, робив свої смішні дихальні вправи і приймав ліки. Мама й тітка, наче наввипередки, намагалися заповнити чимось рот хворого: то пігулку підсунуть, то ложку з мікстурою, то бульйон, то чай з малиною або тепле молоко з медом. Якщо немає потреби засовувати щось у рот, тоді під пахву – градусник.

До того ж з градусником вийшла безглузда історія. Річ у тім, що в домі Ложкіних було два градусники, і один з них барахлив – спотворював дані. Але який саме з двох, ані мама, ані тітка Зоя згадати не могли. Тому заради підстраховки вони вирішили використовувати одразу два градусники: один – під пахвою зліва, інший – справа.

«Нашпигований» градусниками Петюнька сидів на ліжку, спершись на подушки, і уявляв собі, що предмети, які смішно стирчать під пахвами, – це насправді не градусники, а дуже маленькі кулемети. Звісно, космічні! З їхньою допомогою малюк може зловити будь-якого бандита. Потрібно тільки виставити плече вперед і сказати з почуттям: «П-п-лі-і-і-і!»

Такі нехитрі ігри були, мабуть, єдиною розвагою Петюньки, «засудженого» до постільного режиму. Телевізор дивитися йому не дозволялося, оскільки тато вважав, що «розмовляючий ящик» несе тільки зло, особливо для ще не зміцнілої дитячої душі. Хіба що іноді старший Ложкін давав «добро» на перегляд мультиків і передач про тварин.

Що залишалося робити хлопчикові? Звичайно ж, мріяти, фантазувати, уявляти! Для Петюньки, на щастя, це не було проблемою. Тим паче, що Яшка підкинув таку привабливу тему для гри уяви, як Антресолія – країна забутих бажань!

«Як це, мабуть, цікаво – подорожувати казкою?! – зітхнув мрійливо Петрик. – Як би я хотів познайомитися з королевою Жужею, маркізом Медком, поважним професором Абра-аром. Ну де ж ходить Яшка? Щось він сьогодні запізнюється. А обіцяв же якийсь сюрприз».

На цьому Петюня змушений був перервати свої міркування, бо подзвонили у двері. Чути було, як мама пішла відчиняти. Серце хлопчика радісно забилося – Яшка прийшов! Отже, вистава починається!!!

І справді, за хвилину в передпокої весело защебетав його рудий друг. Але от невдача: після короткої маминої репліки (Петюнька не розчув слів) щебет вщух, грюкнули двері, мама покрокувала на кухню, а до кімнати Петрика так ніхто й не ввійшов...

– Я думала, що ти спиш, – потупивши очі, виправдовувалася потім мама. Однак Петюнька відчував, що річ тут в іншому.

«Мама просто злиться на Яшку. Вважає його винним у тому, що в мене піднялася температура. Ах, мамо!» – обурювався малюк. Подумки, звісно, і недовго. Хіба можна злитися на мам?

До вечора нічого цікавого з Петюнькою не відбувалося. Утім, і сам вечір був таким самим нудним і прісним, як день. Усе те саме, все так само. Краплі, таблетки, мікстури та градусники. Хіба що тато, повернувшись з роботи, трохи підсолодив будні хворого сина плиткою молочного шоколаду з арахісом і пачкою пісочного печива.

– Шоколад перед сном? Дитина не спатиме! – розсердилася мама на тата, заставши Петюньку за поїданням солодощів у ліжку. – Вічно ти контрабандою що-небудь пронесеш!

– Циць! – урезонював тато маму. – Треба ж дитя якось підтримати. Не все йому таблетки твої ковтати.

Коли взаємні докори (втім, більше жартома, ніж всерйоз) вщухли за дверима, а тітка припинила гуркотіти посудом на кухні, прибираючи після вечері, в домі Ложкіних розлилася тиша. Для Петюньки це був найулюбленіший час доби, адже перед сном так легко мріється!

– Забуті бажання... – пошепки вимовив малюк, задумливо розглядаючи смугу світла з-за дверей, його персональний нічник. – Скільки ж таких бажань у людей? У мами, у тата, у тітки Зої? І навіть у мене? І що ж виходить – якщо бажання забуті, отже, ми про них нічого не знаємо? Зараз ось, цієї хвилини? І так ніколи не дізнаємося, якщо не згадаємо? Але як же згадати? Замкнене коло. Ах, як шкода! Як шкода, що в мене в кімнаті немає антресолей! Як шкода, що я не можу потрапити до казки!

Петюньці стало так прикро, що він мало не заплакав. Сльози хлопчик стримав, але схлипнути – схлипнув.

– Як же все-таки хочеться казки! Як я хочу дізнатися, чи є в мене забуті мрії! – забажав малюк, який вперто не хотів здаватися.

Щоб довести (хоча Петюнька сам не знав, кому), що його бажання міцне, хлопчик заплющив очі, зціпив зуби і стиснув кулачки. І так сильно, що нігті боляче вп'ялися в долоньки.

– Дзи-дзи-дзи-дзи-и-и-и! – пролунало раптом у передпокої. Але дзвонили не у двері. Це розпинався будильник. Поламаний!!! Той самий Вусатий Поліцейський, який після дитячих пустощів був відправлений на заслання, як сердито висловився тоді тато, у старий прабабусин трельяж.

Петюня насторожено сів у ліжку, надів окуляри, відкинув ковдру, але не встав. Злякався! Тільки кінчиками пальців правої ноги торкнувся прохолодної підлоги.

– Дзи-дзи-дзи-дзи-и-и-и-и-и! – завібрував, ніби закашлявся, будильник у передпокої, і не думаючи вимикатися.

«Та що ж це таке?!!! – здивувався Петюня. – Невже ніхто не чує? І навіть тітка Зоя, яка вічно скаржиться, що їй раніше за всіх вставати?..»

У душі хлопчика страх боровся із цікавістю. Притиснувши руки до грудей і трохи нахилившись корпусом у напрямку до дверей, Петюня слухав і чекав, що буде далі. Вусатий Поліцейський, напевно, збожеволів. Він так довго і так голосно дзвонив, що не тільки Ложкіни – і сусіди мали почути його неспокійний поклик. Проте ніхто з дорослих не реагував. Хлопчик так і не дочекався ані легких кроків мами, ані грубого тупоту тата, ані хоча б бурчання тітки Зої, яка страждає від безсоння. І це було дуже дивно!

Страх, нарешті, поступився цікавості. Малюк і не помітив, як уже шльопав босими ніжками коридором, слабо освітленим одинарною лампою. Ще кілька кроків, повернути праворуч, і там трельяж...