Глава 10 Улюблена піжама космонавта

Хвороба, здавалося б, відступила. На радощах мама відправила тата до магазину по смаколики для синочка. Але раділи Ложкіни недовго. Уперта болячка, зробивши крок назад, знову заявила про себе, атакувавши дитину з подвоєною силою: надвечір у Петюньки піднялася температура.

– Досидівся на підлозі зі своїм Яшкою! – лаялася мама, дістаючи з Петюнькиної пахви теплий липкий градусник. – Скільки я тобі казала: не сиди на підлозі, не ходи босоніж, не стій біля відчиненого вікна!

– Так літо ж іще. Тепло, начебто... – намагався заперечити Петрик.

– А в нас протяги, – суворо відрізав тато.

– Ти ж дорослий хлопчик, – втрутилася в розмову зазвичай стримана тітка Зоя. – Знаєш, що потрібно бути обережним, що не можна порушувати приписи лікаря.

– Тридцять вісім і п'ять! – перебила її мама, сплеснувши руками.

Тітка здригнулася і мимоволі повторила мамин жест, виявивши свою стурбованість здоров'ям племінника. Петюньці поведінка двох дам, які нервують, здалася трошки смішною. Складалося враження, що мама й тітка грають у гру «Море хвилюється» і руками зображують хвилі.

– Негайно у ліжко! – наказав тато. Підхопивши сина, ніби пір'їнку, на руки, він поспішив до спальні.

– Піжаму не забудь одягти, – підказала мама, яка не відставала від тата ні на крок і вже несла в руках якісь ліки.

– Петрикову улюблену – синеньку, – уточнила тітка, – там ще золотий місяць і розсип дрібних зірок.

– Та знаю я! – ображено буркнув батько. – До речі, я синові не чужий! До речі, я синові – тато!!!

Синенька піжама справді подобалася Петюньці найбільше. Крім неї, були в нього ще зелена з червоно-жовтими папугами та бежева з висловухими цуценятами. Але перша здавалася хлопчикові надміру строкатою, друга ж – надто наївною, дитячою, чи що. Річ у тім, що шестирічний Петрик вважав себе вже дорослим хлопчиком, який вийшов з того віку, коли розчулюють бежеві цуценята...

Геть інше – синя піжама із зірками та місяцем. У ній малюк почувався космонавтом, який, скажімо, обережно, не поспішаючи, спускається сходами зорельота, ступає на поверхню Місяця (а ще ліпше – Марса чи Венери), робить перший, а потім другий крок, збирає спеціальною лопаточкою проби ґрунту, перемовляється з кимось по маленькій рації, прикріпленій із внутрішнього боку шолома. І так крок за кроком, обережно, не поспішаючи, юний дослідник відкриває новий, досі незнайомий йому світ, просувається до горбистого обрію, де на нього, безсумнівно, чекають неймовірні чудеса.

Мріючи ось так, Петюнька не помічав, як починав ворушити руками і ногами, захованими під ковдрою, ніби насправді він ішов пустельною поверхнею якоїсь планети.

Навіть підвищена температура не завадила хлопчикові приступити до звичайного шарудіння в ліжку. Помітивши це, старший Ложкін усміхнувся, але одразу ж схаменувся, одягнув на обличчя маску суворого тата і віддав новий наказ:

– Припинити балуватися! Відбій!   

– Так точно! – слухняно відповів Петюнька, уявляючи, що розмовляє по тій самій, із придуманого ним шолома, рації.

– Спи, синку, підкорювачу космічних просторів, – уже ніжніше, перейшовши на шепіт, побажав татко.

Як завжди, він погладив Петюньку по голові, акуратно зняв з нього окуляри, поклав їх на столик, підіткнув ковдру і, намагаючись шуміти якомога менше, навшпиньках вийшов із кімнати, обережно, щоб не скрипіли, причинив за собою двері. Щоправда, щілинку, крізь яку пробивалося приглушене світло лампи з коридору, все-таки залишив. Щоб синові не так було страшно засинати в темряві...