Глава 8 Страшна таємниця Єрмолаєва, або Здрастуй, Антресоліє!

Петюнька знову захворів. Запалення середнього вуха. Тепер малюк не тільки погано бачив, а й погано чув. Лікарі всерйоз побоювалися, що в разі ускладнень дитина назавжди оглухне на праве вухо. Щоб подібного не допустити, Петрику призначили особливий курс лікування. Зокрема гидкі краплі у вухо і ніс.

Хлопчика також зобов'язали виконувати спеціальні дихальні вправи, які мали очистити вузькі, як виявилося, носові ходи і у такий спосіб полегшити надходження ліків до хворого місця – середнього вуха. Петюнька пальцями затискав ніс, широко розтуляв рот, робив глибокий вдих і «заганяв» повітря всередину, після чого в багатостраждальному вусі повинно було щось «стрельнути».

Унаслідок такого «провітрювання» виходили дуже смішні звуки. Ну, щось на зразок цього: «Аф-ф-ф-фм». Спостерігати за вправами хлопчика, незважаючи на серйозність моменту, складно було без усмішки. Навіть мамине обличчя, що сильно змарніло і зблідло відтоді, як захворів син, мимоволі осяювалося, коли вона спостерігала за тим, як її малюк намагається виконувати приписи лікаря.

Що вже казати про Яшку... Рудий шалапут, який щодня відвідував друга, без сорому заливався реготом, а насміявшись, разом із Петюнькою, винятково із солідарності, видував схожі «аф-фе-фем». Після закінчення «концерту» із застосуванням «духових інструментів» починав сміятися, незважаючи на кашель, і сам хворий. А сміх, як відомо, найкращий лікар!

Якось у перервах між вправами і сміхом Яшка презентував Петрику досить дивний комплімент:

– Ти, Петюню, молодець! Дуєш не гірше за Жужиного ведмедя! Думаю, що з клишоногим пихтуном ти точно здружився би. Та ні! Ти точно здувся б!!! Хі-хі-хі!

Далі Єрмолаєв не втримався і знову перейшов на писклявий сміх.

Прокашлявшись, висякавшись і протерши чистою хусткою окуляри, Петюнька уважно подивився на Яшку. Намагаючись, наскільки це можливо, зробити голос лагіднішим, він запитав:

– Послухай, Яшенько, ти ось часто згадуєш якусь Жужу. Але я знаю точно, що Жужі насправді немає. Принаймні мені про неї нічого не відомо. Може, час поділитися секретом і перестати жужукати собі під ніс? Адже я друг тобі, жу-жу-жу. Клянуся, нікому нічого не скажу!

– Знущаєшся, так? – не витерпів Яшка. – А я, між іншим, таке знаю, що тобі й не снилося! Це страшна таємниця!!!

– Так розкажи, жи-жи-жи! – жартівливо дражнив Петюня друга.

– Іди ти... Я не жартую, а ти смієшся! – образився раптом Єрмолаєв, чим дуже здивував Петю. – Жужа існує! Вона така ж жива, як і ти. Зарубай це собі на носі! І не смій, чуєш, відгукуватися про Жужу неввічливо, а то Її Високість на тебе образиться!..

Яшка приклав вказівний палець до губ, шикнув на Петю, а потім цим же пальцем помахав перед його носом. Усе це він зробив із таким серйозним виразом обличчя, що Петюня навіть розгубився. Звиклий до Яшкиних жартів-примовок, хлопчик спочатку подумав, що друг його просто розігрує, але тепер, коли Єрмолаєв так несподівано і натурально розлютився, Петюні стало здаватися, що жартами тут і не пахне.

– Яшенько, – знову ласкаво звернувся Петрик до друга, – я ж не знав, що все так серйозно. Обіцяю з повагою ставитися до твоєї Жужі, ким би вона не була. Прошу тебе, не лякай мене і, якщо можна, довір мені свою страшну таємницю.

– От так би відразу! – змилостивився Яшка. – А то жу-жу-жу, жи-жи-жи...

Єрмолаєв влаштувався на підлозі, встеленій товстим строкатим килимом, склав ноги по-турецьки. Петюнька примостився поруч із ним. Через хворе вухо, а також ватку, що стирчала з нього, малюк боявся пропустити щось із розповіді друга, можливо, найважливіше й найцікавіше, тому намагався якомога ближче підсунутися до Яшки.

Рудий фантазер розтулив рота, але так нічого й не сказав... Напевно, не придумав, із чого почати. Кілька хвилин хлопчик сидів нерухомо, втупившись в одну точку – жовтеньку квіточку на килимі. Потім раптом стрепенувся, знову налякавши Петрика, почухав потилицю, зробив те саме з підборіддям, витер пальцем ніс, хоча нежиті, як у Петрусі, в нього не було, ляснув долонею по лобі та кілька разів по щоках, через що вони одразу ж почервоніли, помотав головою, потягнувся, позіхнув...

– Яшенько, – подав слабкий голосок Петюнька, охоплений цікавістю, – може, почнеш уже?

Єрмолаєв зробив вигляд, що розсердився, подивився на друга спідлоба і почав.

– Е-е-е... – проекал він для солідності, наслідуючи товстих дядечків у телевізорі. – Це було вночі... Тьху... Не так... Знаєш, Петрику, є така країна, де живуть усі наші бажання і мрії, які не збулися, бо ми про них забули. Але мрії все одно живуть. Там – в Антресолії. І чекають, коли ми згадаємо про них. Розумієш? Чекають!

– Угу! Угу! – кивав Петюня. – А далі? Далі що?

Далі Яшка розповів про свій чудовий сон, що якось привидівся йому. У цьому сні хлопчик потрапив до казки – зашкафної країни, відомої як Антресолія. У казці малюк літав на спині крилатого Янгола, шкіра і волосся якого були бузкового кольору, танцював із рожевими хмарами, тікав від трухлявих пеньків, що намагалися вполювати його своїми безрозмірними носами, мандрував по веселці, а ще на космічному таксі-ромашці, на ластівках, вороняткові. Під час небезпечних польотів хлопчик багато разів падав, але не розбивався!

Побував Єрмолаєв у гостях у бджіл, всередині вулика, стіни якого обклеєні живими шпалерами. Там він познайомився з павучихами-ткалями, які подарували йому заряджений давньою магією костюм. Цей костюм дійсно виявився чарівним і не раз рятував Яшці життя!

Відвідав хлопчик місто Алфавіт – столицю чарівного королівства, бачив Молочну річку, у якій водяться сирні рибки, плавав на карамельному човнику, видирався на гору, яка виявилася велетенською коровою, ходив по цукровій бруківці та вафельному причалу, розмовляв із птахами та тваринами. Але найприємнішим для ласуна, яким Яшка, безумовно, є, стало те, що в гостях у казки він багато разів пригощався різними смаколиками!

Зустрічав Яшка у своєму сні гномів, фей, ельфів, велетнів, драконів і чарівників. Сам чаклував за допомогою чарівного жезла, що збільшував або зменшував усе, до чого доторкнеться. Дію жезла, до речі, хлопчик встиг випробувати на власній персоні! Малював Єрмолаєв також пензликом, чари якого полягали в тому, що кожен малюнок, створений ним, оживав.