Глава 3 У Петюні Очкастого з'явився друг!

Петрик Ложкін, любовно прозваний рідними і близькими Петюнькою, ріс замкнутим і хворобливим хлопчиком. Часті застуди та інші хвороби долали малюка майже з пелюшок. Занадто рано Петюня почав втрачати зір, через що змушений був носити масивні окуляри з товстими скельцями і не менш товстою потворною оправою. Єдине, що було приємного в них, – це смачний, як здавалося хлопчикові, темно-жовтий колір. Колір гречаного меду! Солодкого і корисного, як встиг оцінити Петюнька!!!

Через постійний нежить хлопчик злегка гугнявив, за що серед дитсадівської дітвори набув слави Козявки. Але найбільше смішили хлопців не соплі під носом Петюні, а його величезні, як у черепахи з мультика про левеня, окуляри. Через них малюк обзавівся ще одним, не менш образливим прізвиськом – Очкастий. Дійшло до того, що прізвисько витіснило прізвище, і навіть виховательки з нянькою та «добрі» тітоньки-сусідки між собою іменували худенького дивакуватого хлопчика не Петриком Ложкіним, а Петюнею Очкастим...

І мало хто помічав, як під товстими скельцями окулярів виблискують карі очі дитини, з якою цікавістю і з якою надією вона дивиться на світ, що дарує перші ляпаси...

Петюньці діставалися від однолітків не тільки глузування, а й стусани. Особливо звірствував Зарічний Вовка, що з сусіднього під'їзду. Забіяка був значно вищим і міцнішим за Козявку. Надіти відро на голову очкарика або плюнути йому в борщ – для Вовки було звичним задоволенням.

– У Очкастого знову соплі розмазалися! – часто дражнився хуліган.

Хлопці, чуючи цей заїжджений жарт, сміялися, висовували язики і терли вказівним пальцем під носом. Так було доти, доки в групі не з'явився Яшка Єрмолаєв. Рудий непосида був не з полохливих і сам любив похуліганити. Але, на диво, за сопливого очкарика Яшка заступився... і підбив Вовці око.

А після щупленький Петюнька довго плакав, натирав і без того червоний ніс і все похитував коротко стриженою головою, стоячи навколішки в кутку поруч із розпатланим Яшкою. Ні, Петя Ложкін покараний не був. Це Єрмолаєва вихователька відправила у заслання. Петюнька ж добровільно склав компанію своєму заступнику. З-під окулярів малюка котилися градом сльози. Він раз у раз схлипував, а іноді гикав. Але водночас якось дивно, блаженно навіть посміхався. Гостреньке личко Петюні сяяло радістю. Чистими сльозами хлопчик дякував за подаровану йому дружбу.