Глава 2 Петюньчині мрії

За вдачею Петюнька пішов у тата – невиправного романтика. Молодший Ложкін також любить у своїх фантазіях одушевляти предмети, наділяти їх характером. Років у п'ять, наприклад, Петюня називав стілець у дитячій кімнаті Лошариком і вірив, що це лоша.

Низенький табурет із м'яким сидінням, оббитим зеленою тканиною, досі уявляється дитині жабою, яка щоразу, як на неї хтось сідає, грайливо квакає (тобто поскрипує), вітаючи гостей. Філігранна, кована, вся в завитушках підставка для квітів здається Петюні застиглою серед зелені жар-птицею. А фігуристий глечик, який тітка Зоя використовує як скарбничку, заштовхуючи по неділях у писану шийку чергову блискучу гривню, нагадує Петюньці базарну кумоньку в квітчастій хустці. Ледве торкни її, як веселунка, що лише прикидається глиняним глечиком, заллється дзвінким монетним сміхом.

Так, речі вміють відчувати! Це малюк знав напевно. Вони люблять, якщо ми любимо, вони сумні, якщо сумні ми. Вони зберігають у собі радість і смуток, про які люди з часом забувають. Речі, як тітчин глечик, по суті своїй – скарбнички. Вони накопичують людські емоції, запам'ятовують історії чиїхось життів, вони консервують у спочатку мертвому матеріалі добрі і злі почуття, пережиті людиною. І в цьому суперечливому переплетенні в них спалахує живий вогник, відблиск, нехай і слабкий, людської душі. Речі, безперечно, живі. І живими їх робить людина, яка відчуває і мислить.

У світі чудових мрій живе Петюнька – ще маленький хлопчик, але вже з серцем великого фантазера! Щоправда, подібні фантазії складно назвати корисними для дитини... Адже в мріях так легко загубитися, так заманливо замінити ними реальний світ!