Глава 1 Старий трельяж у передпокої Ложкіних

Учора в передпокої тріснуло дзеркало. Це дав збій старенький похилений трельяж. Понад тридцять років скромний предмет інтер'єру з потрійним дзеркалом, чотирма висувними шухлядками й одними відкидними дверцятами справно служив сім'ї Ложкіних, відбиваючи в прозорих дзеркальних глибинах обличчя своїх господарів, що змінювалися з роками, і зберігаючи в надрах шафок стоптане взуття та всілякий мотлох.

Як зрозумів Петюнька (герой нашої казки і за сумісництвом молодший нащадок Ложкіних віком шести років), непоказну дзеркальну шафу коричневого кольору і з кількома золотистими завитками, викладеними, наче аплікація, поверх лакованих шухляд, поставила в передпокої, щойно оселилася у квартирі, тоді ще новій, його прабабуся Клавдія Іванівна.

І хоча сусіди, родичі, знайомі та друзі запевняли, що дзеркало навпроти дверей ставити не можна, бабуся Клава, яка рано овдовіла, а тому головувала в сім'ї та звикла командувати, не сумнівалася, що трельяж (перша, між іншим, річ, куплена з першої зарплати її сина – Петюньчиного діда) має стояти саме в передпокої, навпроти вхідних дверей.

Кожен, хто переступає поріг оселі, вважала Клавдія Іванівна, насамперед зазирає в дзеркало, залишаючи на дні скляного «ока» відбиток своєї душі, а заразом розкриваючи й наміри, з якими той завітав у гості. З добром прийшов, добро й отримай. Якщо ж зі злом, то не нарікай, голубчику, все до тебе ж і повернеться...

Петюнька з бабусею Клавою особисто знайомий не був, оскільки на небо до янголів вона переселилася (це мама завжди так каже – переселилася) задовго до народження правнука. Проте багато традицій, закладених Клавдією Іванівною, були йому відомі, оскільки й донині їх свято дотримувалися Ложкіни.

Змінювалися шпалери, фіранки, килими, люстри... Змінювалися й самі мешканці квартири... Але стара прабабусина шафка, як і раніше, стояла в передпокої і трьома очима з цікавістю дивилася на вхідні двері.

Навіть коли тріснуло дзеркало, і мама, грізно підперши руками боки, зажадала від тата позбутися старого мотлоху і на гроші, накопичені для купівлі дивана, придбати новий трельяж сучасного дизайну і з м'яким пуфом на додачу, тато навідріз відмовився. В домі Ложкіних рідко розгорялися скандали. Зазвичай глава сімейства намагався бути терпимим до жіночих примх і не підвищувати голос. Але цього разу татове терпіння увірвалося. Помахавши пальцем перед маминим обличчям, татко грізно (а щоб грізно було, заздалегідь прокашлявся в кулак) заявив:

– Ніколи! Старий друг ліпший нових двох!

Наступного дня прийшов викликаний татом дядько Вася (колега з роботи) і замінив тріснуте дзеркало новим, щойно з магазину. Разом з тим дядько з татом підкрутили якісь шурупчики, завдяки чому старий трельяж уже не так косив, як раніше. Тобто все ж таки косив, але не вліво, а вправо...

Ложкіни, особливо чоловіча половина сімейства, обожнювали стареньку «триоку» шафку. І шанували вони трельяж не тільки в пам'ять про бабусю Клаву. Незграбна шафа з трьома дзеркалами, поцяткованими від старості плямами і незрозумілими штрихами, які не піддаються сучасним мийним засобам, стільки років співіснувала з людьми, що стала невід'ємною частиною їхнього життя.

Тато Петюньки, не в міру ощадливий господар, зберігав у головному відсіку фамільного трельяжа крем для взуття і саме взуття. Переважно те, за яким давно плаче звалище. Але глава сімейства серйозно вважав, що і діряві капці коли-небудь згодяться.

А ще він вважав (Петюня знав це по секрету!), що кожна пара черевиків, яка віддала життя людині, набуває душу. Як можна спустити кросівок у сміттєпровід, якщо кросівок цей і не кросівок зовсім, а частина приємних спогадів про похід усією сім'єю по гриби, про калюжу, в яку вступив Петюнька, уперше вийшовши погуляти після важкої застуди, про дурниці на дідусевому городі?

Речі вміють пам'ятати. У цьому старший Ложкін був упевнений, але подібну лірику намагався приховувати від чужих очей у темній і затишній шафці трельяжа Клавдії Іванівни.

Про скупчення старого взуття у старій шафі знала вся сім'я, але тільки Петюня знав про справжні причини цього милого дивацтва тата. Відомо йому було і про «скарби», які батько тримав у висувних шухлядках трельяжа. Шестирічному хлопчику робочі рукавички, ізоляційна стрічка, цвяхи в банці з-під огіркового крему для обличчя, шурупчики в коробочці, що залишилася після якихось ліків, ліхтарик, свисток, запасні ключі від квартири, комори й дачі, а також деякі батькові інструменти справді здавалися скарбом.

Хлопчик уявляв собі, що в затишних шухлядах прабабусиної шафки причаївся чарівний світ, розуміти який він, Петюня, поступово вчиться. Коли дорослих не було вдома, або батьки були занадто зайняті, щоб стежити за іграми свого сина, малюк здійснював набіги на таткові запаси. Під наглядом трьох «скляних очей» він влаштовувався на підлозі в передпокої: стоячи на колінах, із завмиранням серця вивалював на пухнастий червоний килимок речі із шафи та завзято розпочинав дитячі дослідження. Татова забинтована клейкою стрічкою викрутка, мамина туфля з відбитим підбором, сонячні батарейки, зарядний пристрій для мобільного телефона, забракована тіткою Зоєю помада, рвана носова хустинка – ці такі нехитрі й такі загадкові предмети стали для Петюні улюбленими іграшками. Саме ці дрібниці, а не новенький пластмасовий трактор чи колекція мініатюрних гоночних машинок, як думали наївні батьки.