7

Поки Петрович розводив багаття сірниками, які завбачливо носив у кишені, Олена втомлено опустилася на колоду та витягла втомлені ноги.

— До речі, а ти хоч бабусі казала, куди пішла? — раптом запитав він.

— Залишила їй записку. Написала, що йду фотографувати природу. Я це часто роблю, робота така. Вимагають унікальні фото до статей. Тож вона мене шукати не буде. Та й ніхто з села не бачив, як я до вас ішла, дуже рано вийшла.

— Ти вже надовго затрималася, — похитав він головою. — Бабуся буде непокоїтися.

— Нічого, я вже доросла людина. Придумаю щось. Мене більше хвилює ваша доля. Вони ж не залишать ваш будиночок. Ой! А що як вони знайдуть хід у підвалі?

— Та не знайдуть! Обшукають хатку та й усе. Там такі таємні дверцята, що зразу не помітиш. І ходів багато. Вони швидше будуть по всьому лісу бігати мене шукати.

— А якщо сюди дійдуть?

— Не думаю.

Пообідали грибами та малиною, які зібрав Петрович. Поки він ходив по околицях, Олена фотографувала навколишню природу, щоб трохи відірватися від проблем та переживань. Непомітно наступив вечір. Петрович знову пішов до лісу, щоб набрати хмизу. Олена сиділа біля вогнища, щоб захиститися від надокучливих комарів. Її не полишала тривога за нового друга. Він уже не зможе повернутися до хатинки, бо там на нього чатують. Де ж йому тепер жити? Будувати нову хатку? Але ж це довго. І як тепер до людей ходити? Володька з Наталкою, мабуть, всьому селу розпатякали, що він вовкун. Не буде відтепер життя Петровичу…

Раптом із лісу долинуло завивання. Олена підхопилася на ноги та прислухалася. Щось завило іще раз. Дідько! Як же вона забула! Це ж Петрович. Повний місяць уже сходить, і він перетворюється на вовкулаку. По тілу побігли дрижаки. У людській подобі Петрович справляє враження нормальної людини. Принаймні, їй він нічого лихого не зробив. А в подобі монстра? Хто знає, чи втрачає він здоровий глузд, коли перетворюється?

Завивання пролунало приглушено, з далини. Значить, відійшов від цього місця. Невже знає, що вона боїться? Олена трохи заспокоїлася та знову сіла перед вогнищем. Ночі стояли прохолодні, і вона витягла вперед руки, щоб зігрітися. Навколо заспівав хор цвіркунів, до них додалися жаби з болота посеред лісу та ухкання сови. Потроху хилило на сон. Олена лише зараз збагнула, скільки вона сьогодні пробігала: зранку до хатки Петровича, потім лабіринтами, потім допомагала йому збирати гриби з ягодами та хмиз. Вона розстелила но колоді свою кофту та поклала не неї голову. В очах танцювали вогники, полум’я обіймало теплим затишком, і вона незчулася, як задрімала…

Олену збудив якийсь шум. Вона розплющила очі та роззирнулася. Навколо вже зовсім стемніло. Місяць висів над лісом, освічуючи все холодним голубуватим світлом. Вогнище майже згасло, лише вуглинки жевріли в темряві, наче золоті монетки в потаємній скарбниці. Петровича ніде не було. Що ж її збудило?

І тут вона помітила якийсь рух у вікні лісового будиночка. Наче щось світле промайнуло та зникло. Може, здалося? Щось завило в будинку, але зовсім не так, як вив Петрович-вовкулака. Виття більше нагадувало плач та голосіння людини, ніж звуки тварини. Аж раптом із дверного отвору випливла напівпрозора чоловіча постать. Олена так і заклякла на місці, не в змозі відірвати погляду від примари. Привид грізно дивився на неї, важко дихаючи та роздуваючи ніздрі. Роздуте обличчя визирало з мереживного білого комірця сорочки, руки простягалися вперед, виставивши довгі пальці.

— Уууу! Хто тут мене турбує?! Задавлю! — проревів привид, підлетівши впритул до дівчини, — але та спритно ухилилася та зіскочила з колоди. — Ти хто така? Що тут забууула?

— Ночую тут, за мною гоняться, — не моргнувши, відповіла Олена.

— Ану геть, не турбуй мене! — привид знову наблизився впритул, і Олену обвіяло крижаним холодом.

— А я вам заважаю?

— Заважаєш!

— А я думаю, що ні.

— Ну я тобі…

Привид не встиг знову на неї кинутися, як невість звідки вискочив вовкулака та став між ним, грізно гарчачи. Зуби вискалені, шерсть їжаком, очі горять, як вуглинки. примара поміщика завила та відсахнулася.

— Не наближайся до мене, потворо! — заскиглив привид. — Ти де тут узявся?

— Не чіпай дівчину! — прогарчав вовкун та зробив крок до привида. — Інакше я…

— Та не треба мені твоя дівчина, — примирливо затараторив привид, — і лякати я її не думав. Тільки сам тут не ходи, добре?

— А як буду ходити, то що?!

— А то… Я…

— В тому й діло, що нічого ти не зробиш! — Петрович задоволено вишкірився.

— Так, тут мій будиночок! Негайно забирайтеся звідси! От лихо! За життя спокою не давали, і після смерті ходять тут якісь…

— А мені нікуди йти, — відказав вовкун. — Люди мене уб’ють.

— Уб’ють? А за що? Ти когось загриз?

— Ні! Прокляття наді мною висить! Як бачиш, не люблять люди не таких, як вони. Не відчепляться, поки не вб’ють, — він натужно прогарчав останні слова.

Привид замислився, потираючи довгими пальцями підборіддя:

— Ну, я, звісно, розумію, але це ж моє місце… Давайте так: якщо виконаю будь-яке ваше бажання, то підете звідси? У мене тут є таємні сховки із золотом. Можу показати…

— Не треба нам золото, — гірко зітхнула Олена. — Золото його не врятує. От якби зробити його знову звичайною людиною…

Вона подивилася на перстень, який так і був надітий на пальці. Від місячного сяйва камінець заіскрився синюватими блискавками. Привид зачаровано дивився на коштовність. Його очі округлилися, наче в дитини, яка випадково знайшла на вулиці чималу суму грошей.

— Це ж… Це ж перстень, дуже схожий на мій фамільний! Але його вкрали! Підло поцупили! — він заридав, охопивши голову руками, аж луна прокотилася лісом. — Пані, благаю! Віддайте мені його, а я виконаю ваше бажання!

— Правда? — Олена здивовано підняла брови. — Ви зможете зробити вовкуна знову звичайною людиною?

— Зможу, — привид поміщика гордовито виструнчився. — Це дарунок, який я отримав від… Втім, неважливо. Так, я виконую бажання подорожніх в обмін на обіцянку більше не турбувати мій спокій. Ну, це стосується лише тих, хто мене не злякався… Ви не злякалися. Тож я виконаю бажання. Тільки віддайте мені цю коштовність!