1

Сільська дорога, посипана піском та щебінкою, шурхотіла під колесами. Олена обережно вела машину через ями, уже подумки картаючи себе за те, що зекономила та не купила позашляховик. ще й після дощів підмило, і тепер доводилося проявляти нелюдську обережність та витримку, щоб об’їхати кожну яму. Зрештою, машина виїхала на більш-менш рівну ділянку, що ішла через ліс, і Олена видихнула з полегшенням. До бабусиного дому лишалося з пару кілометрів. Вона увімкнула музику голосніше, щоб хоч трохи розслабитися після години їзди, відкинулася на сидіння, аж тут…

— Придурок! Куди лізеш?!

Олена вилаялася та ледь встигла крутнути кермо, щоб не збити чоловіка, що раптом вискочив на дорогу з лісу. Він з’явився наче нізвідки та зупинився просто перед машиною, розкинувши руки в боки. Широко розкриті очі дивилися на неї, і вона останньої секунди повернула, щоб об’їхати безумця. Продовжуючи лаятися та ледь утримуючи кермо руками, що тряслися, Олена подивилася в дзеркало. Чоловік так і стояв на дорозі, продовжуючи дивитися услід автівці. Він щось промовив. Олені здалося, що лаявся на неї. Але хіба розчуєш нормально?

— Божевільний…

І справді якийсь дивний. Одягнений у брудне лахміття, що аж звисало уривками до землі, довге розпатлане волосся, що вже почало сивіти, і очі, що, здавалося, дивилися просто в душу… До речі, а звідки він? Скільки Олена не їздила до бабусі із самого дитинства, ніколи не бачила того чоловіка. Може, нещодавно тут оселився? Треба запитати в бабусі…

Машина зупинилася біля такого рідного та знайомого з дитинства зеленого паркана. У дворі забрехав Рекс. Олена вийшла з машини та постукала у хвіртку. Бабуся вийшла з будинку та побігла відчиняти онучці. Судячи із закачаних рукавів та рук, укритих борошном, вона якраз готувала обід.

— Оленко! Ну нарешті! А то вже жду, жду…

Олена мовчки обійняла бабусю. Так вони стояли, не заходячи у двір, аж бабуся нарешті запитала:

— Оленко, а чому трусишся? Образив хто? Розказуй усе!

— Та що ти, бабусю, ні! Просто втомилася, дорога така розбита…

— Ну що ж ти зробиш, дитино, — бабуся похитала головою, заводячи онуку до двору. — Оце дощі ішли, розмило. Обіцяють усе положити асфальт, обіцяють, і все грошей нема. Обіцянки-цяцянки! Ну ти давай, віддихни з дороги, а я якраз варенички доліплю.

— Та ні, я не втомилася. Краще тобі поможу вареники ліпити. Ой, я ж продуктів привезла.

— Та нащо? Тут усе своє, домашнє, городнє, натуральне! Скучила, ага?

— Скучила, бабусю. Ти ж знаєш, як я люблю вареники. А з вишнями будуть?

— Ну а як же, — бабуся посміхнулася та пішла на літню кухню.

Бабуся ретельно розкочувала тісто, наспівуючи собі під ніс, а Олена видавлювала чашкою та ліпила вареники. І начинки клала побільше, як вона любить.

— Ой, Оленко, та ти так багато вишеньок кладеш, що в мене стільки немає. Піду ще нарву…

— Бабусю, чекай. 

— Чого це?

— Не йди. Хочу в тебе запитати…

— Ну питай.

Олена розповіла про дивного незнайомця, якого зустріла дорогою та ледь не збила. Бабуся одразу перемінилася на обличчі.

— То Петрович. Він у лісі живе. До людей рідко виходить. Тому й не бачила ти його раніше, коли в мене гостювала.

— Як це — у лісі живе? Він бомж?

— Та не те щоб… Хатка в нього в лісі. Він мужик напівдикий. Я ж кажу, рідко в село ходить, тільки коли треба що. Тому й поліз під машину, відвик, що треба на дорогу дивитися.

— І давно він так живе?

— Та давненько вже. Хочеш, розкажу про нього. Не так скучно буде вареники робити.

— Розказуй.

— Добре. З чого почати? А, почну з матері його. Звали її Марина. Перша дівка на селі була, не брешу. Така висока, видна, волосся біле, як пшениця, в’ється красиво, коса до пояса була, та пишна така, як булочка. І на лице гарна, і роботяща, і грудаста така. Словом, дівка видна. Сваталися до неї всі, кому не лінь. І з нашого села, і з сусідніх, і навіть з райцентру один начальничок приїжджав, але всіх Марина проганяла. Казала, що такі прості хлопці їй не треба, а треба їй жених завидний, гарний і небідний, якраз під пару. Перебірлива була, аж до дурості доходило. Отак перебирала вона, перебирала, вже їй год двадцять п’ять було, всі подруги давно заміж повиходили, а вона все чекає принца свого.

— І що, дочекалася?

— Еге ж, та який же жених! Льотчик! Тоді це було ого! Не знаю, як ото зараз, а тоді льотчиків поважали. І платили їм добре, і робота була престижна. А той льотчик ще й гарний хлопець був, високий такий, на лице симпатичний. Словом, всі раділи, що знайшла Марина жениха. Відгуляли вони весілля, і забрав він її до себе в Київ. Прожили отак недовго. Може, пів року, чи менше. Аж оце вертається вона назад до батьків у село, вся заплакана. Всі сусіди повиходили, дивляться. Ну, розказала все, як було. Розбився її чоловік, щось там у літаку заклинило. А Марина вагітна вже була, та все одно свекруха її прогнала, отака бісова баба була. Казала, ніби то, може, і не від чоловіка дитина, вона могла й нагуляти. Отака сволота, та що зробиш? Прийняли Марину назад батьки. Родила вона хлопця Максима, якраз того Петровича, що ти стріла. Ще зовсім малий був, а вже видно, як на покійного батька похожий. Марина вийшла заміж, щоб з хазяйством легше було. Вже не перебирала, бо мало хто хотів з дитиною брати. Чоловік був простий, якийсь механік, але добрий і роботящий. Отак живуть вони, вже дочка в них родилася. Максиму вже було год шість, чи що. Аж тут приїжджає до них… Угадай, хто?

— Та звідки ж я знаю, бабусю?

— Бувша свекруха! Отак без попередження завітала в гості. Та така горда, така пані! Ніс догори, вся в білому. Вийшли сусіди до неї, а вона так на тих селян глянула, наче кішка на мишей. Приїхала й каже Марині та її чоловіку: хочу внука побачити! Хтось їй розказав. Каже, себто зрозуміла, що була неправа, вибачаюся. Ну вивели до неї внука. Як побачила його баба, то одразу на лиці перемінилася, усміхається, обіймає його. Каже, що дуже похожий на покійного сина. І стала вона вимагати, щоб їй Максима віддали. Ну Марина з чоловіком спочатку не хотіли. Та баба невістку вигнала, а тепер за внуком приїхала. Де таке бачено? Але вона стоїть на своєму, і все тут. Каже, буцімто, що йому в селі рости, яке в нього майбутнє буде? Обіцяла його здати в хорошу школу, на заняття водити, розвивати. Вона була жінка небідна, свої люди багато де.