Ігнороване минуле

Село Дуброва, розташоване в мальовничому Стрийському районі (до 2019 року це був Миколаївський район) Львівської області, відоме видовбаними в скелях печерами, що нагадують нірки гобітів із фільму “Володар перснів”. Існує версія, що їх дуже давно було видовбано язичницькими жерцями — волхвами. З поширенням християнства на території Західної України вони поступово перейшли у користування християнських аскетів.

Коло печер знаходяться гроти. Там я знайшов петрогліфи, які привернули мою увагу. Я написав з цього приводу листа до археологів, уривок якого наводжу нижче: 

«Доброго дня! У жовтні минулого року у Великій Британії  експерти звернули увагу на петрогліфи висічені у печері. Про них було відомо давно, але всі думали, що це лише написи туристів. Але детально вивчивши їх дослідники встановили, що це захисні магічні знаки від злих духів, яким не менше 200 років. Детальніше про це за посиланням https://www.ancient-origins.net/news-history-archaeology/witches-marks-0011497 

У вересні минулого року на південний-схід від села Дуброва, Миколаївського району Львівської області мною було виявлено грот поділений на дві частини. В ньому знаходяться петрогліфи невідомого значення. Проаналізувавши їх я дійшов висновку, що в одній частині могло функціонувати язичнецьке святилище. Інша частина могла бути пов'язана із раннім християнством. Крім того є ще одні петрогліфи які  вказують на присутність в цьому місці варягів у складі війська Володимира Великого. 

Але мої висновки є аматорські і потребують експертної думки. Тому я вирішив звернутись до вас наводячи, як приклад Велику Британію. Те саме може бути і у нас. Тим більше, що грот знаходиться біля Стільського городища. Тому прошу не будьте байдужими до цієї пам'ятки. Її варто вивчити, хоча б провести на ній археологічну розвідку, а це в свою чергу зможе привести до якогось відкриття, як це буває».

Цей лист я надіслав у кілька наукових установ Львова — до Рятівної археологічної служби, Інституту українознавства, Інституту археології ЛНУ, а також на кафедру археології Львівського університету. Я звертався з надією, з вірою в науку, в її відкритість і прагнення до істини. Але, на жаль, у відповідь — гнітюча тиша. Жодної реакції. Жодного пояснення. Жодного елементарного людського «ми отримали ваш лист».

Більше того — один археолог, якого я відкрито запитав з цього приводу, просто заблокував мене у Facebook. Так, замість діалогу — блок. Замість відповіді — мовчанка. Замість науки — стіна. 

І я запитую себе: чому? Чому дисципліна, покликана вивчати сліди минулого, так ревно їх уникає, коли ці сліди виявляє не «свій»? Чому наука — замість бути відкритою до нового — ховається за формальністю, зверхністю та байдужістю? 

Можливо, відповідь криється у самій природі археологічної спільноти. Мені здається, вона вже давно перестала бути наукою в чистому вигляді. Вона стала чимось іншим — закритою кастою, що ревно оберігає свої кордони. Більше схожою на релігійний орден із власними канонами та табу, аніж на спільноту, покликану шукати правду й відкривати її людям. Саме вона: 

1. Монополізує право говорити про минуле. 

2. Не визнає інакодумства. 

3. Ігнорує або відкидає гіпотези, що виходять за межі офіційного наративу. 

Це нагадує інквізицію: якщо ти ставиш незручні запитання або припускаєш іншу версію — ти єретик. А єретиків не слухають — їх карають. 

Згадаймо історію іспанського юриста та археолога-аматора Марселіно Санс де Саутуоли (1831–1888), який відкрив палеолітичні малюнки в печері Альтаміра. Тодішній науковий істеблішмент — особливо французькі археологи — висміяли його і звинуватили у фальсифікації. Лише після його смерті, коли були виявлені подібні знахідки, наука визнала його правоту та вибачилася перед родиною. 

Або історія голландського палеонтолога Філіпа Карела Шмерлінга, який ще у 1829 році розкопав у бельгійській печері череп неандертальця. Його також не визнали, як і череп неандертальця із Гібралтару, знайдений у 1848 році. І лише після відкриття в долині Неандерталь у 1856 році попередні знахідки стали частиною загальноприйнятої історії. 

І ще один приклад. У 1963 році турецький фермер натрапив на загадкові кам’яні блоки. Археологи тоді не звернули на них уваги, адже це знайшов простий фермер, а не хтось із них. І лише у 1994 році німецький археолог Клаус Шмідт почав серйозні розкопки — і відкрив Гебеклі-Тепе, один із найдавніших храмових комплексів світу. 

Тож як бачимо, академічна археологія часто вважає себе єдиним авторитетом у тому, що є достовірним, а що ні. Якщо ж ти альтернативний дослідник — це півбіди. Вони можуть просто знехтувати твоїм листом. Але якщо ти — фаховий археолог і наважишся поставити під сумнів ортодоксію — можеш втратити посаду чи звання. 

Я не археолог. Я — незалежний дослідник, який досліджує те, що бачить. Я не належу до академічного кола. Я сам по собі. Але я маю право ставити запитання. І мене обурює те, як у недемократичний спосіб поводиться наукова спільнота. Попри це, я вірю: настане час, коли археологія стане відкритою до нових голосів, а наука — справді демократичною. 

А поки цього не сталося, я самотужки взявся за дослідження петрогліфів. Вивчав відповідну літературу, переглядав інтернет-статті, шукав схожі зображення та спілкувався з іншими дослідниками. 

Завдяки наполегливості, мені вдалося розшифрувати значення петрогліфів. Вони виявилися релігійною символікою, яка вказує на давніх богів, поховання та присутність у цьому регіоні готів і трипільців.