Нова естетика буднів

«У давніх словян вона Еродій, в еллінів – Пеларгос, у римлян – Кікоя, у поляків – Боцан, в українців – Гайстер, - схожа на журавля.»
                                                                           (Григорій Сковорода)

Ми все більше живемо в японському світі – і то не трохи. Камікадзе, сеппуку, харакірі, просвітлення, ритуал, клан, вірність повелителю та імператору, самурай, жорстока краса, порожнеча – все це вривається в наше буття, стає буденним, зримим. Лише проблема в тому, що низка людей – а таких чимало – продовжують мислити звичними категоріями: якщо садочок, то коло хати. Тої самої, що скраю. Але в японському світі хати скраю не буває. Кожна хата в центрі світу сього. І якщо садочок коло – то пелюстки вишень нагадують, що життя людське це мить… 

Література нині розхристана як ніколи. І це не тому, що розхристані вітром (саме не віднесені, а розхристані – це в преріях вітер може віднести, у нас не прерія, а лісостеп, навіть степ якийсь лісостеповий) автори нинішньої загірної літератури (а країна вже загірна – по часу – Хвильовий був правий), не тому. Література вдирається в життя – ми живемо на сторінках божевільної сюрреалістичної драми, де життя людське – іграшка в руках божевільного Калігули. О, Альберте! Фантазував ти у своїй лагідній виноградовій Франції, а тут Калігула повернувся во плоті – і виявився зовсім не філософом. І навіть не поетом, що давно пише вірші кров’ю на тему смерті, а просто тупим вбивцею. 

Що мені завжди подобалось в ірландському епосі, так це вільне поводження невідомого автора (чи авторів) скел з часом. Дія може відбуватися не тільки у різних просторах – у паралельних світах – реальному і потойбічному сиді, але і різних часах (мало не написав «одночасно»! Це був би взагалі абсурд!). Герої інколи вільно переміщуються в далекого минулого у сьогодення. І навпаки. Так вільно бавитись з часопростором не вміють навіть сучасні модерністи і футуристи. Я маю на увазі футуристів у хорошому значенні цього слова – дехто нині плутає футуризм з комунізмом. І це після того як Бернардо Бертоличчі (сам з колишніх – кому знати як не йому) сказав чесно і відверто у фільмі «Мрійники» - комунізм це маразм. Навіть, якщо він починається як хвороба у юнаків – все одно, ледве народившись перетворюється на маразм. 

Я часто думав на дозвіллі (а дозвілля, це не часовий інтервал, це простір – простір у нашій свідомості – одна частина мозку думає про роботу, а інша про вічне), чому деякі сучасні «акули пера» досі вважають літературу забавкою, розвагою, бальзамом, способом лікувати отруєно-ображену самоідентичність. Література давно перетворилася на засіб перетворення світу. Це розуміли в давнину – особливо брахмани індоєвропейців-номадів. За допомогою літератури вони чи то намагалися чи то справді перетворювали світ. В епоху суцільного декадансу автор замкнувся в собі – подумав, що він і є світ, а перетворювати - це значить заперечувати, а заперечувати – значить знищувати, отож і буду писати про знищення – себто про свою власну смерть – бо про щось інше і писати не варто, бо чогось іншого і немає. І кожен автор вважав ці от словесні ігри забавкою. Для себе. Не відаючи, що оцією от грою слів у небуття та буття кожен автор-декадент (а в епоху модерн всі були декадентами – не кажіть мені, що це не так – я не повірю…) готував оцей нещасний ґрунт для зовсім інших дерев – не вишеньки, а сакури. 

Тільки не думайте, ради Бога, що література це катана, а поет це конче самурай. Він може ним бути чи стати. Колись самурай справді мусив навчитися писати вірші – інакше який же він самурай. Але краще хай поет лишається не майстром меча, а просто хайдзіном – не всім же гинути на барикадах і кидати в бездушних вбивць пляшки з бензином. Комусь треба спокійно споглядати цю божевільну круговерть і співати сумні пісні про світло місяця…

2014