Глава тринадцята: Земля

Зустріч із Віктором і ще двома братами була призначена на сьому вечора.

До сьомої залишалося чотири години.

Раніше Матвій використав би цей час на підготовку. Відкрив би Біблію, виписав місця, які могли б відповісти на закиди. Переглянув би свої нотатки. Сформулював би позицію. Знайшов би, де поставити межу, де виявити м’якість, де сказати твердо.

Раніше він готувався б як пастор до складної розмови.

Тепер боявся, що готуватиметься як людина, яка збирає каміння.

Не всяке каміння кидають руками.

Деяке кидають віршами Писання.
Деяке — правильними формулами.
Деяке — болем, який ще не встиг стати милістю.

Тому він не відкрив Біблію.

Не тому, що перестав їй довіряти.

А тому, що боявся використати її як щит проти людей, яких мав почути.

Він вийшов із кабінету, пройшов порожнім коридором і відчинив задні двері церкви.

За будівлею була ділянка, про яку в громаді згадували лише тоді, коли треба було сказати: “Колись треба буде навести лад”.

Це “колись” тривало вже одинадцять років.

Земля заросла бур’янами. Уздовж старого паркану стояли криві кущі, між ними валялися цеглини, поламані дошки, іржавий каркас від колишнього навісу. Біля стіни лежали дві труби, які мали “тимчасово” полежати там після ремонту опалення і, очевидно, вирішили прийняти чернечий обіт постійності.

Навесні там іноді проростали самосійні квіти. Ніхто їх не садив. Вони з’являлися самі, тонкі, вперті, недоречні серед сміття. Олена Василівна щороку казала: “Бачите, навіть тут щось хоче жити”. А Тарас щороку відповідав: “От саме тому треба все перекопати”.

І ніхто не копав.

Матвій стояв на порозі й дивився на цю землю.

Ось вона.

Не Едем.
Не видіння.
Не петля Мьобіуса.
Не богословський образ.

Просто занедбана ділянка за церквою.

Те, що роками було “потім”.

Йому раптом стало соромно.

Бо він багато говорив про сад, а в буквальному саду за церковною стіною роками лежала іржава труба.

Він спустився трьома сходинками вниз.

Земля була волога після нічного дощу. Черевики одразу набрали глини. Він пройшов до старого каркаса, нахилився, взяв дошку й відтягнув її вбік.

Дошка була важча, ніж здавалася.

Під нею ворухнулися мокриці.

Матвій відсахнувся, а потім сам собі усміхнувся.

Ось так виглядає пастор, який хоче вчити людей не знищувати сад, але не готовий до мокриць.

Він переніс дошку до стіни.

Повернувся.

Підняв цеглину.

Потім ще одну.

За десять хвилин руки стали брудними. За п’ятнадцять — спина нагадала йому про вік.  За двадцять — він зняв піджак і повісив його на паркан.

За двадцять дві хвилини його побачив Тарас.

— Пасторе?

Матвій обернувся.

Тарас стояв біля задніх дверей із виразом людини, яка щойно виявила богословське явище у непризначеному для цього місці.

— Ви що робите?

Матвій подивився на цеглину в своїй руці.

— Поки не знаю.

— Як це?

— Чесно кажучи, почав без плану.

Тарас повільно спустився сходами.

— Без плану ви зазвичай не починаєте навіть молитву перед радою.

— Ось бачите. Прогрес.

Тарас не усміхнувся. Він дивився на ділянку, оцінюючи обсяг хаосу професійним поглядом.

— Тут треба не цеглу руками носити. Тут треба спершу розчистити метал, потім бур’ян, потім подивитися ґрунт. Може, там будівельне сміття на пів метра.

— Можливо.

— І що ви хочете тут зробити?

Матвій мовчав.

Він справді не знав.

Точніше, знав відчуття, але не мав креслення.

— Сад, — сказав він нарешті.

Тарас подивився на нього.

— Ви серйозно?

— Так.

— Тут?

— Так.

— Для краси?

Матвій глянув на землю.

— Не тільки.

Тарас почекав.

— Для кухні Марини, — сказав Матвій. — Зелень, може, трохи овочів. Не замінить поставки, але стане початком. Діти могли б садити. Старші — приходити. Люди з громади — працювати не лише язиком і гаманцем.

— Землі мало.

— Знаю.

— Врожай буде символічний.

— Можливо.

— Символічна картопля людей не нагодує.

— Ні.

— Тоді навіщо?

Матвій подивився на нього уважно.

Це було хороше питання.

І небезпечне.

Бо стара версія Матвія вже майже мала відповідь:

“Бо земля — це довірене добро”.
“Бо Едем починається з праці”.
“Бо громада має навчитися не споживати, а берегти”.

Усе правильно.

Усе можна сказати так, що людина відчує себе дурною за практичне запитання.

Він зупинився.

Не бий садом.

— Бо я не хочу, щоб “сад” залишився моєю красивою фразою, — сказав він після паузи. — І не знаю, як інакше почати.

Тарас дивився на нього довго.

Ця відповідь, здається, була не тією, яку він очікував.

— Це хоча б чесно, — сказав він.

— Поки що це все, що маю.

Тарас зітхнув, підійшов до труби, спробував підняти один край.

— О, ні. Це треба вдвох. А краще втрьох. І рукавиці треба. Ви без рукавиць?

Матвій показав брудні долоні.

— Очевидно.

— Пасторе, якщо ви вирішили стати мучеником землеробства, попередьте заздалегідь. Я хоча б інструмент принесу.

Він пішов у господарську комірку.

Матвій залишився серед бур’янів і раптом відчув дивне полегшення.

Тарас не захопився.

Не сказав: “Це від Бога”.

Не впав на коліна перед новою ініціативою.

Він просто пішов по рукавиці.

І це було набагато краще.

Через десять хвилин Тарас повернувся з лопатою, двома парами рукавиць, секатором і виразом людини, яка вже подумки склала мінімальний кошторис.

— Тримайте.

Матвій одягнув рукавиці.

Вони були завеликі.

— Перше правило, — сказав Тарас. — Не хапайте все підряд. Спершу визначаємо, що сміття, що можна використати, що небезпечно.