Глава одинадцята: Батько Насті

Батько Насті прийшов до церкви наступного ранку.

Не подзвонив.
Не домовився.
Не попросив зустрічі.

Просто зайшов.

Олена Василівна першою побачила його у холі. Вона саме складала в шафу чисті рушники після недільного чаю, коли двері різко відчинилися, і всередину увійшов чоловік у темній куртці, з неголеним обличчям і очима, в яких безсоння перемішалося з люттю.

Він не зняв шапки.

Не привітався.

— Де пастор?

Олена Василівна подивилася на нього так, як уміють дивитися жінки, котрі бачили вже достатньо чоловічого гніву, щоб не плутати його з силою.

— Доброго ранку.

— Я питаю, де пастор.

— А я відповім після того, як ви навчитеся заходити до церкви не як у військкомат.

Чоловік кліпнув.

Не очікував опору саме тут, біля шафи з рушниками.

— Мені не до ваших жартів, — сказав він.

— А мені не до вашого тону, — спокійно відповіла вона. — Хто ви?

— Батько Анастасії.

Олена Василівна зрозуміла відразу.

Вона не змінилася в обличчі. Лише поставила рушники на полицю трохи повільніше.

— Як вас звати?

— Ігор.

— Ігоре, пастор у кабінеті. Але перед тим, як ви туди підете, я скажу вам одну річ.

— Не треба мені нічого казати.

— Треба. Бо якщо ви підете туди кричати, я викличу Миколу, Тараса, Павла і ще половину чоловіків із громади. А якщо не допоможе, поліцію. Ви мене зрозуміли?

Він подивився на неї з презирством.

— Ви всі тут святі, так? Дочку в мене забрали, а тепер ще будете поліцією лякати?

— Дочку у вас ніхто не забирав, — сказала вона. — Вона доросла людина. І якщо ви хочете поговорити з пастором, говоритимете. Не нападатимете.

Ігор стояв кілька секунд, дихаючи важко, ніби кожне слово давалося йому через щелепу.

— Ведіть.

— Я не веду, — відповіла Олена Василівна. — Ви йдете самі. І говорите як людина.

Вона постукала в двері кабінету, не чекаючи, чи він погодився з її правилами.

— Пасторе, до вас Ігор. Батько Насті.

У кабінеті на мить стало тихо.

Потім голос Матвія:

— Нехай заходить.

Ігор штовхнув двері сильніше, ніж треба.

Матвій сидів за столом. Перед ним лежав відкритий блокнот, але він уже не писав. Підняв очі й побачив чоловіка, про якого думав учора в дитячій кімнаті.

Ігор був не таким, як зручно було б уявити.

Не монстром.
Не п’яницею.
Не грубим карикатурним тираном із важкими кулаками й порожніми очима.

Звичайний чоловік років п’ятдесяти. Втомлений. Плечі трохи згорблені. Робочі руки. Куртка стара, але чиста. На пальці — обручка, яку він досі носив після смерті дружини. Під очима — темні кола. У погляді — лють людини, яка всю ніч не спала, переконуючи себе, що її зрадили.

Це було небезпечніше.

Бо зло рідко приходить у зручній формі.

Найчастіше воно приходить із болем, який сам себе призначив правом.

— Ви Матвій? — запитав Ігор.

— Так. Сідайте.

— Я постою.

— Як хочете.

Олена Василівна залишилася біля дверей.

Ігор різко повернувся до неї.

— А ви що, теж будете слухати?

— Якщо пастор скаже вийти — вийду, — відповіла вона. — Якщо ні — стоятиму тут.

Матвій подивився на неї.

Він розумів, чому вона не йде. Не через цікавість. Через безпеку. І через те, що іноді свідок у кімнаті не дає болю перетворитися на погрозу.

— Залиштеся, — сказав він.

Ігор криво всміхнувся.

— Звісно. Без наглядача вже не можете.

— Ігоре, ви прийшли говорити про Настю?

— Не називайте її так.

Матвій замовк.

— Вона для вас хто? — продовжив Ігор. — Ви її знаєте два місяці? Три? А я її виростив. Я її з пелюшок піднімав. Я після смерті дружини сам усе тягнув. Сам. Ви знаєте, що це таке? Ви знаєте, як це — приходити з роботи і бачити дитину, яка питає, де мама? Ви знаєте, як це — не мати права розвалитися, бо вдома ще хтось дихає?

Матвій дивився на нього й не перебивав.

Це був не початок розмови.

Це був прорив дамби.

— А тепер вона пішла. Через вас. Через цю вашу церкву. Через ваших жінок, які навчили її, що батько — ворог. Я їй життя віддав, а вона мені пише: “Я в безпеці”. В безпеці! Від мене!

Він ударив себе долонею в груди.

— Від мене вона в безпеці? Я її годував. Одягав. Працював, поки інші жаліли себе. Я не пив. Не водив додому баб. Не кинув її. І тепер я небезпечний?

Олена Василівна не ворухнулася.

Матвій чув у його словах багато правди.

Саме це було страшно.

Він, можливо, справді не пив.
Справді не кинув.
Справді годував.
Справді працював.
Справді плакав ночами після смерті дружини, коли Настя спала в сусідній кімнаті.
Справді віддав їй усе, що розумів як життя.

І все одно міг нищити її.

Бо жертва теж може стати способом виставити рахунок.

— Ігоре, — сказав Матвій тихо, — я не сумніваюся, що вам було важко.

— Не сумніваєтесь? — він різко засміявся. — Дякую. Мені від цього легше.

— Але ваш біль не дає вам права тримати доньку страхом.

Обличчя Ігоря змінилося.

Стиснулося.

— Ви нічого не знаєте.

— Знаю, що вона боїться повертатися додому.

— Бо ви її налякали.

— Ні.

— Так! Ви всі їй наговорили. Вона була нормальною. Слухалась. Училась. Удома допомагала. А потім почала ходити сюди — і все. Права, свобода, особистість. Я знаю ці слова. Їх придумали, щоб діти плювали на батьків.

Матвій не відповів одразу.

Йому дуже хотілося поставити Ігоря на місце. Жорстко. Так, щоб той замовк.

Але вчора голос сказав: ти починаєш розуміти милість.

Милість не була м’якістю.

Милість була здатністю бачити рану навіть тоді, коли з неї летить отрута.

— Коли померла ваша дружина? — запитав Матвій.

Ігор застиг.