Глава п’ята: Марина

Коли Сергій вийшов із кабінету, Матвій ще кілька хвилин сидів нерухомо.

Він чув за дверима, як Сергій говорив з Оленою Василівною. Чув її здивоване “як додому?”, потім паузу, потім коротке, майже материнське: “Іди”. Чув кроки, що віддалялися коридором. Чув, як десь у залі знову почали пересувати столи.

Життя громади поверталося до свого звичного шуму.

Тільки Матвій уже не міг повернутися до звичної тиші всередині себе.

Він дивився на запис у блокноті:

Майбутній гріх не дає права забрати в людини теперішню гідність.

Речення було правильним.

Але правильність більше не заспокоювала. Раніше він любив точні формули. Вони давали відчуття порядку. Якщо думку можна було висловити чітко, значить, її можна було втримати. Якщо її можна було втримати, значить, із нею можна було жити.

Сьогодні він уперше відчув: правильна формула — це не відповідь.

Це лише ручка на дверях.

А за дверима завжди стоїть людина.

Він закрив блокнот.

У двері знову постукали.

Цього разу коротко, діловито.

— Так.

У кабінет зайшла Олена Василівна. В одній руці вона тримала папку, в іншій — чашку з кавою, яку, очевидно, несла комусь іншому, але дорогою вирішила, що пастор потребує її більше.

— Марина вже чекає, — сказала вона.

Матвій повільно підвів очі.

Ім’я знову торкнулося його внутрішнього порізу.

Олена Василівна помітила це.

Вона помічала все, що стосувалося людей, навіть якщо вдавала, ніби зайнята печивом, списками чи ключами від складу.

— Ви точно можете зараз? — запитала вона тихіше.

Матвій хотів сказати: “Ні”.

Не тому, що не мав часу. Час у нього був. Після всього, що сталося, він навіть не знав, як тепер міряти час.

Він не хотів бачити жінку з цим ім’ям.

Не хотів чути, як воно звучатиме з чужих уст. Не хотів ловити себе на тому, що порівнює голоси, руки, вік, усмішку, погляд. Не хотів, щоб його непрожите життя, яке тільки-но обвалилося на нього всією своєю неможливою пам’яттю, отримало ще одне випадкове нагадування.

Але в цьому “не хотів” було занадто багато нього самого.

— Можу, — сказав він.

Олена Василівна поставила каву на край столу.

— Вона не дуже церковна, — попередила вона.

Матвій ледь помітно усміхнувся.

— Це діагноз?

— Ні. Просто щоб ви не чекали “благословіть, пасторе” кожні три речення.

— Не чекатиму.

— І ще вона різка.

— Наскільки?

Олена Василівна задумалась.

— Настільки, що мені подобається.

Це вже було серйозно.

— Запросіть її.

Олена Василівна кивнула й вийшла.

Матвій устиг зробити один ковток кави. Вона була занадто солодка. Хтось поклав цукор замість нього. Можливо, Олена Василівна. Вона завжди вважала, що людям у стресі потрібен цукор, навіть якщо вони з цим не погоджуються.

Двері відчинилися.

У кабінет зайшла Марина.

Не його Марина.

Це стало очевидно відразу.

Жінці було років сорок із чимось. Невисока, суха, з коротким темним волоссям, у зручній куртці кольору мокрого асфальту. На плечі — потерта сумка. На руках — тонкі червоні подряпини, які залишаються від коробок, пакетів, складів і поспіху. Обличчя втомлене, але не м’яке. Вона мала погляд людини, яка давно перестала вірити словам без дії.

— Доброго дня, — сказала вона.

Не “миру вам”. Не “благословенного”. Просто — доброго дня.

— Доброго, Марино. Сідайте.

Вона сіла навпроти, витягла з сумки папку, телефон, блокнот і ручку. Розклала все на столі так, ніби кабінет пастора був не місцем душевних розмов, а тимчасовим штабом.

— Олена Василівна сказала, що у вас є десять хвилин.

— У мене є більше.

— Краще десять. Якщо розмова йде довше, люди починають говорити красиві речі й забувають, навіщо прийшли.

Матвій подивився на неї уважніше.

— Ви завжди так починаєте?

— Коли прошу грошей — так.

Він майже засміявся, але втримався.

Не тому, що було недоречно. А тому, що в її голосі не було прохання. Там була втомлена точність.

— Скільки?

Марина на мить зупинилася.

Вочевидь, вона чекала передмови. Пояснення. Молитви. Питання про місію, цінності, звітність, церкву, партнерство. Чогось із того набору, який добрі люди використовують, щоб відкласти момент реального рішення.

— Ви навіть не спитаєте, на що? — сказала вона.

— Спитаю. Але спершу хочу почути суму.

Вона відкрила папку.

— Щоб кухня не закрилася найближчі два тижні — сто вісімдесят сім тисяч гривень.

Матвій мовчав.

Сума була не космічна для громади. Але й не мала. Особливо зараз, коли вони збирали на ремонт фасаду, нове опалення в дитячому крилі й заміну старої електропроводки.

Марина поклала перед ним аркуш.

— Тут розписано. Крупи, картопля, морква, цибуля, олія, м’ясо двічі на тиждень, хліб, одноразові контейнери, пальне для генератора, газові балони, часткова оплата водієві. Волонтери працюють безкоштовно. Приміщення нам поки дають без оренди. Але продукти не ростуть із добрих намірів.

Матвій узяв аркуш.

Список був простий.

Гречка — 120 кг.
Рис — 90 кг.
Картопля — 300 кг.
Морква — 80 кг.
Цибуля — 70 кг.
Олія — 45 л.
Курятина — 95 кг.
Хліб — щоденно.
Пальне — 60 л.
Контейнери — 1400 шт.

Жодного богословського слова.

Жодної метафізики.

Жодної згадки про петлю, Едем, свободу, плоть, дух, Люцифера чи план Творця.

Тільки їжа.

І саме тому цей аркуш раптом здався Матвію важчим за всі книжки на полицях його кабінету.

— Скільки людей ви годуєте? — запитав він.

— Середньо сто сорок на день. Іноді більше. Переселенці, літні, кілька сімей військових, дві мами з дітьми з гуртожитку. Є чоловік після інсульту, сам не виходить, йому возимо окремо. Є бабуся, яка бере дві порції й каже, що друга для сусідки. Сусідки, думаю, не існує. Але я не перевіряю.