Глава перша: Доведеться тобі дізнатись

Ранок у домі пастора Матвія починався раніше, ніж у місті.

Ще не прокинулися маршрутки. Ще не гриміли залізні ролети маленьких кав’ярень. Ще не човгали під’їздами сонні люди, які встигали ненавидіти день ще до того, як він почався. А Матвій уже стояв біля вікна з чашкою чорного чаю без цукру і дивився на порожню вулицю, по якій повільно повз ранковий туман.

Йому було п’ятдесят три.

Високий, статний, з широкими плечима і прямою поставою, він досі мав вигляд чоловіка, якому достатньо було мовчки зайти в приміщення, щоб у ньому стало тихіше. Не тому, що його боялися. Ні. Його поважали. І ця повага була не з тих, що купується посадою, грошима чи вмінням говорити гучніше за інших.

Вона накопичувалася роками.

Похорони. Весілля. Хрещення. Нічні дзвінки від людей, які не знали, чи доживуть до ранку. Візити до лікарень. Розмови з матерями, що втратили синів. Молитви над старими, які вже не трималися за життя, але ще боялися відпустити його. Дитячі табори. Недільні служіння. Нескінченні збори, ремонти, поїздки, збори коштів, примирення родин, розмови з військовими, з волонтерами, з вдовами, з підлітками, які вдавали, що їм нічого не болить.

Матвій був пастором великої громади вже двадцять сім років.

І за цей час його життя поступово стало продовженням церковного календаря. Не було ранків, які належали тільки йому. Не було вечорів, у яких він міг просто мовчати без відчуття, що хтось у цей момент чекає його відповіді. Не було неділі без кафедри. Не було середи без біблійної групи. Не було Різдва без служіння. Не було Великодня без проповіді про перемогу життя над смертю.

Колись, дуже давно, він думав, що в нього буде дружина.

Не як мрія. Радше як природний порядок речей. Чоловік служить Богові, поруч із ним жінка, яка розуміє його покликання. Дім. Стіл. Тихий вечір. Можливо, діти. Можливо, онуки, які колись бігатимуть церковним подвір’ям і ховатимуться за його довгим пальтом.

Але життя не запитало, чи зручний для нього такий порядок.

Спершу він відкладав особисте на потім. Потім стало незручно починати. Потім ті жінки, які могли б його полюбити, вже мали власні сім’ї, власні втрати, власні шрами. А згодом він звик. Принаймні так він казав собі.

Він не вважав себе самотнім.

У нього була паства.

Величезна, жива, шумна, невдячна, щира, змучена, прекрасна паства. Люди приходили до нього не лише за проповідями. Приходили за дозволом не зламатися. За словом, яке можна було покласти під серце, як теплий камінь. За тишею. За тим, щоб хтось, нарешті, не поспішав їх оцінювати.

У місті його знали.

На базарі йому відкладали найкращі яблука. У лікарні охоронці впускали його після годин відвідування. У міськраді з ним говорили обережно, бо знали: він не кричить, але коли скаже, люди почують. Таксисти впізнавали його голос. Діти з недільної школи виростали, одружувалися, приводили вже своїх дітей і ніяково казали:

— Пасторе Матвію, ви ж мене пам’ятаєте?

Він пам’ятав.

Не всіх по імені. Але обличчя — так. Особливо очі. Очі людини рідко змінюються настільки, щоб у них не можна було впізнати дитину, яка колись сиділа на передній лавці й гризла рукав светра.

Матвій умів пам’ятати людей.

Можливо, саме тому йому так рідко вдавалося пам’ятати себе.

Його квартира була невеликою, хоча громада не раз пропонувала допомогти з кращим житлом. Дві кімнати, кухня, вузький коридор, книжкові полиці вздовж стін і старий письмовий стіл, на якому завжди лежала відкрита Біблія, блокнот із чорнильною ручкою та окуляри в тонкій оправі.

На стіні висів годинник із темного дерева. Він не цокав. Матвій спеціально вибрав безшумний механізм, бо не любив, коли час нагадує про себе надто настирливо.

У спальні було чисто, майже суворо. Ліжко, шафа, стілець, лампа. На підвіконні — горщик із фікусом, який подарувала йому одна старенька сестра з громади років десять тому.

— Щоб у вас, пасторе, хоч щось живе було вдома, — сказала вона тоді й засміялася так щиро, що він не образився.

Фікус вижив.

Матвій іноді жартував, що це єдине створіння, якому він зумів дати стабільний догляд.

Того ранку він прокинувся не від будильника.

Його очі розплющилися різко, ніби хтось торкнувся його плеча. У кімнаті ще було темно, але темрява вже втратила нічну густоту. За вікном народжувалося сіре світло. Не день, а його передмова.

Матвій лежав нерухомо.

У перші секунди він не зрозумів, що саме його розбудило. Не грім. Не телефон. Не стукіт у двері. Не звук машини під вікнами.

Тиша стояла така глибока, що він почув власне дихання.

Він уже хотів підвестися, коли голос прозвучав просто поруч.

— Доведеться тобі дізнатись.

Матвій не скрикнув.

Люди часто думали, що віра робить людину готовою до надприродного. Насправді все було навпаки. Чим довше він служив Богові, тим обережніше ставився до будь-яких голосів, видінь і внутрішніх спалахів. За двадцять сім років він бачив забагато тих, хто плутав втому з одкровенням, біль із пророцтвом, а власний страх — із Божою волею.

Тому першою його реакцією була не побожність.

Першою реакцією була перевірка.

Він повільно сів на ліжку.

Кімната була порожня.

Двері зачинені. Вікно прочинене на провітрювання. Фікус стояв на підвіконні, темний і мовчазний. На стільці висіла його сорочка, випрасувана ще з вечора. На підлозі біля ліжка — домашні капці.

— Хто тут? — запитав він тихо.

Власний голос здався йому надто людським для цієї тиші.

Відповіді не було.

Матвій підвівся. Ступні торкнулися холодної підлоги. Він підійшов до дверей, відчинив їх, вийшов у коридор. У квартирі нікого не було. Він перевірив кухню, ванну, вхідні двері. Замок був зачинений зсередини. Ланцюжок на місці.

Він повернувся до спальні.

Годинник показував 05:17.

Матвій сів на край ліжка й провів долонею по обличчю. Серце билося спокійно, але десь глибше, під ребрами, з’явилося відчуття, яке він не міг назвати страхом. Це було радше передчуття вироку.