Песиголовці

Хутір не виглядав покинутим. Старі, пошарпані, трохи перекошені будиночки-зруби були хоч і застарілими, але не занепалими та зовсім не занедбаними.  Деревина потемніла, деінде заросла іржаво-жовтими та зеленкувато-чорними цяточками моху. Опадисті дахи, вкриті торфом замість черепиці, подекуди заросли травою, але не настільки щільно, як справді занедбані будівлі. 
-    Не впевнений, що твоя ідея екохутору вигорить. Хто поїде в таку далечінь, щоб побути на природі? - поцікавився Серж.
-    Якщо все тут обладнати як слід і створити казкову атмосферу, ще як поїдуть! - запевнила Каріна. - Достатньо придумати якусь красиву легенду про цю місцевість. Я читала, що десь тут у болотах є прадавнє капище, і дорогу до нього знали лише волхви. А коли їх перебили, ніхто так і не знайшов шлях туди. От поставимо тут вітрогенератори, побудуємо теплиці, щоб мати овочі цілий рік. Будемо тут вирощувати органічні продукти.
-    А потім сюди ломануться рідновіри, і почнеться балаган, - сказав Серж.
-    Поки що ми зібрали з краудфандингу лише на те, щоб викупити у сільради землю. зазначив Валерій. - Та я сумніваються, що коли ти зробиш рекламу, тут раптом не з'явиться далека рідня людей, які тут жили, і не будуть вимагати повернути їхнє майно.
-    Якщо родичі і є, то вони навіть гадки не мають, що в них є права на ці будиночки. Останній мешканець хутора помер десять років тому, а жодного спадкоємця так і не знайшлося. Електрику в селі відрізали ще тридцять років тому. У них був генератор на газі. Ми вдихнемо нове життя у цю місцину.
-    До речі, тут є, на що подивитися, - сказав Валерій. - Я дізнався, що тут є щонайменше двадцять видів рідкісних рослин, а ще унікальні птахи, як-от чорний лелека і кілька видів сов. А про різних дрібних пташок годі й згадувати.
-    Гадаєте, туристи будуть бігати з біноклями і спостерігати за пташками? - скептично відповів Серж. - Люди приїздять за враженнями та за розвагами. Якщо відкрити тут казино та дозволити полювання на оленів, ми одразу зберемо касу. Місцеві можновладці не такі жадібні, як наші київські, вдовольняться невеличкими дарунками і будуть все тут кришувати. А ще доведеться повністю ремонтувати дорогу, бо стара вщент зруйнована та занесена ґрунтом. Восени та навесні сюди навіть позашляховик не доїде. А якщо відкривати об'єкт лише влітку, то він не окупиться. І взагалі, крихітко, спочатку треба було врахувати всі можливості, а потім купляти землю.
-    Я не боюся ризикувати, -  відповіла Каріна. - Ще ми тут зможемо створити мистецьке середовище, щоб приїжджали художники, музиканти та різні митці. Тут можна творити шедеври у затишку і спокої...
Я озирнулася. Темна стіна лісу навколо викликала тривогу, та й потемнілі від часу дерев'яні хатки не сприяли спокою. Нарешті, я наважилася подати голос:
-    Я тут відчуваю що завгодно, але не спокій! Місце зовсім незатишне. Весь час, поки ми сюди їхали, мені здавалося, що за машиною хтось спостерігає. Увесь ліс здається моторошним і непривітним. Мене не залишає відчуття тривоги. Я тут навіть логотип чи банер не намалюю, бо весь час озираюся.
-    Адель, це все маячня, - відповіла Каріна. - Я нічого не боялася, бо не бачила, чого можна боятися. Ліс мене не лякає, а лякають люди, які можуть зашкодити. Повір мені, коли ти тут трохи обживешся, то полюбиш цю місцину, так само як я. Ну-бо, друзі! Де подівся ваш дух авантюризму?
-    У тебе його вистачить на нас усіх. Ти як моторчик, усіх заряджаєш енергією, - пожартував Серж.
-    Взагалі, Каріно, я тебе не розумію, - сказав Валерій. - ти ж була така успішна та відома івент-менеджерка. І раптом ти хочеш втекти від соціуму.
-    Та нікуди я не тікаю! Я люблю людей, люблю комунікацію. Я кайфую від обміну думками. Але хочеться робити це без білого шуму.
-    І кому ти тут будеш організовувати івенти? Вовкам чи оленям? - посміхнувся Серж.
-    Я хочу створити тут щось таке, де хотілося б жити, і привезти сюди людей, з якими хотілося б жити - без токсичних контактів. І простіше це зробити там, де ніхто не живе. Ось тут, бачите, є дванадцять хат. Я чотири роки збирала кошти, щоб викупити землю, і від свого не відступлюся.
-    А якщо комусь знадобиться медична допомога? - поцікавився Валерій. -  Тут до найближчого села десять кілометрів.
-    Мешканці там не дуже гостинні. Дивилися на нас, наче вовки, коли ми питали дорогу, - згадала я.
-    А що ви хотіли? - відповів Валерій. - Це бідні люди. Бачать, що якісь багатії хочуть щось будувати чи ліс рубати. Вони з цього лісу живуть сотні років і ледве виживають. А тут приїхали якісь чужинці та дорогу питають.
-    А мене вони приймали добре, - згадала Каріна. - Я ходила, все фотографувала, питала селян про життя. Це люди дуже горді. Я хотіла одній родині подарувати щось для дітей, але це викликало в них бурхливу реакцію: "Хто ти така? Ми що, гірші за тебе, бо в селі живемо?" Тому я хочу створити нові можливості, робочі місця, розвивати тут туризм і народні промисли. Ці люди звикли все робити своїми руками. Якщо вони зможуть ще з цього заробляти, то стануть справді щасливими...
Її слова перервав хриплий гавкіт з боку болота. Я зойкнула і затрусилася:
-    Звідки тут собаки? Тут же людей нема! - вигукнула я. 
Валерій засміявся:
-    Це не собака, а птах бугайчик. Живе на болоті...
-    Вже сутеніє. Виберемо собі хату, яка найбільше до смаку, і заночуємо, - запропонувала Каріна.
Я смикнула плечима.
-    А якщо жодна не сподобається?
-    Тоді ту, яка збереглася найкраще.
-    А ви впевнені, що це будинки? Вони більше схожі на собачі будки, - зауважив Серж. - Я би собі побудував котедж у карпатському стилі.
-    От коли обживемося, тоді й збудуєш, - перервала його Каріна. - А зараз будемо ночувати в старому будинку.
Валерій довго придивлявся до одного з будинків, втягуючи носом повітря.
-     Що ти там винюхуєш? - хихикнув Серж.
-    Ці хати не такі старі, як мають бути. Ніби вже давненько стоять пусткою, а виглядають доглянутими. От придивіться: вікна цілі, дахи не провалені, навіть паркани стоять. Двері не перекошені, вікна скрізь зачинені.
-    Зовсім не схоже, що тут вже десять років ніхто не живе, - зауважила я.
-    А що має бути? - здивувалася Каріна. - У Поліссі будували надійно, на роки.
-    Але дивно, що жодну шибку не вибили, двері не впали з петель. Таке враження, що тут ще нещодавно жили, - зауважив Валерій.
Він пішов до машини, відкрив багажник і дістав рушницю.
-    Щось мені тут не подобається.
-    А навіщо ти цю пукалку витягнув? Нам тут ніщо не загрожує! - Каріна сердито зиркнула на нього. - Тут всюди ліс. І взагалі, я за мир і проти будь-якого насильства! Всі конфлікти слід вирішувати мирно.
-    Подивився би я на тебе, як ти вирішуєш усе мирно з голодним вовком або ведмедем, якого розбудили під час сплячки.
-    Та ми ж будемо в будинку, Двері закриємо. Ніякі вовки нам не загрожують.
-    А якщо тут живуть якісь біглі зеки? - спитав Валерій.
-    Добре слово розтопить навіть найчерствіше серце, - запевнила Каріна.
-    Добрим словом і рушницею можна домогтися більше, ніж просто добрим словом, - відповів Валерій. - Тому рушницю залишу при собі.
-    Дивно, що тут так мало будинків, - зауважила я. - Невже люди жили в такому маленькому селі? Та й планування дивне: будинку по колу, наче цифри на годиннику, а посередині площа з дерев'яною каплицею.
-    Нічого дивного. Тут завжди було мало людей, а діти ходили в школу до сусіднього села, - пояснила Каріна.
Вже зовсім стемніло. Ми обрали найбільшу хату, яка добре збереглася. Хлопці зрубали стару яблуню, щоб нею затопити, за що Каріна їх довго лаяла. Мовляв, навіщо рубати плодове дерево, якщо поряд у лісі багато сухих дерев? Ночі тут були холодні й вологі. З боку болота я помітила якісь блакитні вогники. Спочатку здавалося, що це блискавка, але небо було ясним. На мить я побачила на фоні лісу ніби людську постать, але з якоюсь витягнутою мордою. Вона крутила головою з боку в бік, ніби принюхуючись. Я протерла очі, і постать зникла. Мабуть, примарилося.
-    Валерію, що там світиться? - я показала в бік болота. - Ти ж учений, поясни.
-    Це болотяний газ. Звичне явище на торф'яниках. Він періодично загоряється і дає таке світло.
-    Можу собі уявити, як страшно було людям, які тут жили, - сказав Серж.
-    Вони пояснювали це нечистою силою, та й звикли.
Тут ми знову почули віддалені звуки, схожі на гавкіт собак, але вже ближче.
-    А ці бугайчики, вони з болота виходять? - спитала я Валерія.
-    Іноді виходять, але недалеко.
-    Вони ніби перегукуються з різних боків, - зауважила я.
-    Щось ці звуки вже не схожі на бугайчиків, - Валерій теж прислухався.
-    Годі вже базікати! Я геть змерзла, - гукнула нас Каріна і зайшла в будинок.
Я сердито дивилася їй у спину. Що вона собі дозволяє? Командує тут, наче королева! Дерево виявилося сирим і давало багато диму. У Каріни дійсно виявилися королівські замашки. Вона не хотіла возитися з брудним казаном, і куховарити довелося мені. Від Сержа теж не біло ніякої користі.
-    Що ж ти за чоловік, навіть картоплю чистити не вмієш! - обурилася я.
-    А мені все мама готувала, та й зараз готує. Або з ресторану замовляв.
-    То й сидів би собі у місті. Навіщо ти сюди поперся? Екзотики захотів?
Валерій поклав мені руку на плече, щоб заспокоїти:
-    Не свари їх, - тихо промовив він. - Вони дорослі люди. Давай допоможу! Я років з восьми готую сам, бо з села. Батьки на городі, а я піч топив і борщ варив.
Удвох ми впоралися швидко. За чверть години в казані варилися овочі з тушкованкою. Каріна ходила по кімнаті і розповідала про свої грандіозні плани. Ти часом Серж грав на телефоні. Туристичний ліхтар на столі освічував хату, наче прожектор. Всередині тут було охайно, і шар пилу був на диво невеликий. Стіні зі зрубу, важкий дубовий стіл, грубо збиті лавки та полички - от і все начиння. Зберігся горщик зі скам'янілою сіллю і пучки трав над пічкою. Ще ми знайшли старі рибальські чоботи і вудки. Мабуть, це була хата останнього мешканця хутора.
Я помітила біля стіни стару скриню.
-    А подивімось, що там. Може, щось цінне збереглося?
На щастя, скриня була без замка. Але нічого цікавого там не було: лише старий зітлілий одяг і глиняний посуд. Я вже хотіла закрити кришку, коли помітила щось прямокутне, завернуте в полотно. Витягнула згорток до світла і розмотала. Це була ікона із зображенням святого з головою якоїсь тварини.
-    Валеро, глянь! Що це за монстр?
-    Святий Христофор Песиголовець. Так його зображали старообрядці, але традиція писати його саме з собачою головою давно зникла. Виходить, це дуже стара ікона. Треба її забрати і здати в музей. Це цінна й рідкісна річ, бо таких ікон залишилося дуже мало.