1

Джо Геку наснився псячий рик…

Прокинувшись, він кілька митей прислуховувався до вітру й скрипу дерев’яних балок над головою. Примарилось, чи ні?..

Крекнувши, виліз з-під ковдри просто в обійми вранішнього холоду, й заходився над каміном.

Ліжко Остіна залишалось акуратно вбраним, як ніхто його і не торкався. Джо розмірковував над цим, поки чіпляв кавник над жовтим вогником.

Де вештається той пришелепок? Поки Купер поїхав до міста, до вагітної дружини, Гек пустив місцевого дурника під дах «фортеці» – осередку закону на острові Хельги. Остін мав поратися по господарству та прибирати будиночок. Але вже днів зо два хлопчина зникав невідомо куди й з’являвся зненацька, мов приблудний кіт. Вигляд у нього став ще більш дурнуватий, ніж зазвичай. Розгублений і водночас замріяний.

Насупившись, Джо пив димну каву великими ковтками. Треба буде пошукати хлопця. Мо, той і був без Бога в голові, та все ж – одним із «своїх». Кепсько, якщо наївний дурник втрапив у халепу.

Вищерблена кружка спорожніла, і Джо помріяв мимохідь про ковток рому на додачу. На таку погоду воно було б не зайве.

Чоловік стягнув волосся шкіряним ремінцем. Минулого разу, коли голився, помітив сиві нитки на скронях та у пишних вусах. Еге ж, старий дідько з кожним роком підкрадався на крок ближче… Принаймні, всі зуби поки були на місці і руки не втратили сили.

Джо став збиратися на двір. Тепла сорочка, підбита хутром куртка. Чоботи, плащ.

Сунув за ремінь «бастарда» в піхвах. З іншого боку – важкий надійний стилет. Зважив на долоні пороховий пістоль. Озирнувся на єдине, залите дощем віконце, і передумав. Замкнув мушкет і пістолі у скрині.

Насунув на макітру шкіряну трикутку й вийшов за поріг фортеці. Констебль Джо Гек був готовий до нового дня на острові Хельги.

Констебль повів оком по тужливому безрадісному ландшафту. Крізь, куди сягав погляд, було лише каміння, пагорби та низини. Весь острів Хельги був нічим більше як купою голих скель, порослих сіро-зеленим мохом. Таким рідким, що й для випасу худоби не годився. Лише на північному лапті зеленів смарагдовий лісок.

Там, вглибині соснових хащ причаїлася напіврозвалена хижка, де жила відлюдниця.

Джо пригадав, як містяни на материку теревенили, ніби та одинока жінка – відьма. Гек сплюнув собі під ноги. Во істину, світ повнився бовдурами. І найбільшим з них був сам Джо Гек, який згодився, колись, на таку кляту роботу.

Сіре небо застелили важкі хмари. Дощик, що дріботив цілий ранок, перетворився в осінню зливу, і Гек підняв комір куртки. Принаймні, по такій негоді можна не перейматися за нічні вогнища… І то добре, можна взятися за пошуки Остіна.

Джо крокував стежкою серед уламків скель, придумуючи, куди міг завіятися хлопець. На острові було повно схованок, його мешканці могли місяцями не траплятися на очі. Щоправда, і мешканців тут було не густо.

Він дістався краю урвища, з якого проглядався пляж і сердите море. Сталеві хвилі котилися під холодним вітром. Навколо гострих цяток рифів крутилися зловісні вири.

Там, внизу, на гальці ще проглядались майже змиті дощем плями згарищ.

Гек перевів погляд далі і знову злостиво сплюнув. До берега тулилася навала з напівзатоплених, розбитих остовів. Шхуни, бриги, барки… Торгові судна, які спіткав сумний фінал на кам’яних іклах Хельги.

Досвідчене око констебля примічало перекинуті містки й натягнуті мотузки серед похилених палуб та потрощених бортів. Порожні одвірки й ілюмінатори манили темрявою та небезпекою. В надрах того кладовища оселилася зграя людських щурів: злодії, жебраки, втікачі й інша наволоч.

Знедолені й забуті.

Бережи Господь доброго малого Ріка Купера – той знаходив у своєму серці дещицю співчуття до наброду з Морського Цвинтаря. Але Купер зараз був на материку. Очікував на появлення у цьому невдячному світові свого первістка.

А щодо Джо Гека, то ніхто й ніколи не міг звинуватити його у сентиментах до людського бруду. Бо, раз на безмісячну ніч, блаженні Діти Хельги скидали з себе маски відщепенців і оберталися на хижаків. Розпалюючи кострище на берегу, вони підманювали заблукалі в ночі судна світлом хибного маяка. І коли черговий нещасливий бриг конав на рифах, живилися його нутрощами: вантажем і скарбом, що витягали з мілини.

Повітря тхнуло гнилими водоростями, мокрий пісок хрустів під чоботями. Протяги сирого вітру доносили шум хвиль, а луна перетворювала їх на хрипи й клекіт. Джо ніби опинився в застудженій глотці кам’яного велета.

Це був вже четвертий побережний грот, куди констебль заліз цього ранку. За сотні років дощі і припливи виточили в скелях десятки порожнин та тріщин. Деякі були розміром з келію ченця, тоді як інші могли вмістити цілу церкву.

Але в жодному не було ані сліду зниклого Остіна.

Гек починав сердитися й кляв недоумка на всі лади. Він змерз і зголоднів. Притулившись до вологої стіни, дістав кисет та люльку. Закляклі пальці в шкіряних рукавичках стали незграбними й просипали дрібку тютюну на голий камінь. Констебль вилаявся. Сумно глянувши на крихкі червоні стрічки, загадався, чи вдасться їх зібрати. В сезон дощів сухий тютюн, як і сухий порох, цінилися на вагу золота.

Черговий порив вітру підхопив невагомі листки й поніс по нерівній підлозі. Гек проводив їх прощальним поглядом, поки не помітив, що тютюнова потерть зникає просто за стіною.

Зацікавившись, констебль присів біля кам’яного виступу й повів долонею, намацуючи щілину. Пальці вхопилися за край, і той легко піддався. В руках здивованого Гека опинилася ширма, збита з діжкових дошок, мішковини і будівельного цементу. Прилягаючи до подушки з сірого моху, вона вправно маскувала прохід до сховку.

Джо гмикнув. Зігнувшись, втисся у вузький лаз.

В маленькій камері було набагато сухіше, протяги та їдка сіль сюди не сягали. На підлозі стояв штабель ящиків, вкритий старою парусиною. Джо похитав головою, дивуючись незвіданим шляхам долі: він шукав Остіна, а натомість викрив контрабандний склад.