Пролог

Даміано вже довго сидів на зупинці. Махрове небо здавалося білим, а хмари, з яких випадали громіздкі краплі дощу, чорними. Бордюри і колії вимазались брудом. На електронній таблиці блимали номери трамваїв і час, коли вони мали приїхати, але через воду написи розмивалися, а кольорові струмки стікали вниз. Біля сміттєвого бака валялися цигарки та викинута кимось парасолька з поламаними спицями. Асфальтом стелився холоднокольоровий туман, розбігаючись у різні боки. Хлопець визирнув з-під даху, подивившись у правий. Над зовсім порожньою вулицею висіли тонкі проводи, що, впившись у млу, тяглися за самий обрій. Вечір листопада поступово перетворювався на першу грудневу ніч.

Поставивши на лавочку погнутий картонний стаканчик з кавою, він застебнув куртку і позіхнув. Уперся плечем у залізну стінку і сильніше стиснув суху травинку між губ. Мокре волосся спадало на плечі, залишаючи плями на тканині. Тканина прилипала до тіла, а то мимоволі тремтіло від пронизливого вітру. Холоднішало.

Яскравий місяць сідав на горизонт. Його ж проткнула квадратна голова трамвая, яка невдовзі розігнала туман і під'їхала до зупинки. Даміано забрав каву, натиснув кнопку на дверях і повільно зайшов усередину. Повернувши ліворуч, пройшов у кінець салону і сів на останнє місце, притулившись потилицею до високої спинки крісла.

Майже всі сидіння були вільними. Обліплені малоповерховими будинками вулиці губилися в дощових потоках. Ліхтарі освітлювали світлофори та зачинені двері магазинів. Даміано пробив свій квиток і поклав його назад у кишеню. Блукаючим поглядом пробігся вагоном. Втомлене обличчя водія у лобовому дзеркалі, помаранчеві поручні та калюжі на підлозі.

Всі хмари зім'ялися ватою, створивши таку густоту, що їхні кінці діставали до вершин стовпів. Видимість була погана, транспорт їхав аж до неможливості повільно, майже не створюючи шуму. Тиша дзвінко гула, вагони погойдувались. Даміано почало хилити в сон, очі злипалися, і тільки протяги, що бігали під ногами, не давали заснути. Остигла кава дратувала горло, а в скронях пульсацією віддавався глухий грім, що вдаряв десь за містом. Темрява огорнула дорогу, і після кожної зупинки в трамваї ставало дедалі менше людей. Давід же їхав до крайнього, далекого району, назви якого він не пам'ятав, а може, ніколи й не знав, хоч скільки там живе. Він дихнув у складені завмерлі долоні й спробував розгледіти за вікном хоч щось, хоч якусь табличку з номером кварталу, але вії ставали все важчими і важчими, а незабаром, зовсім опустилися.

У напівсонному стані, Даміано вслухався в оголошення, відчував, як морозне повітря пробирається за комір. Дощ барабанив по склу, але звук був віддаленим. А коли на небі з'явився місяць, що визирнув із темряви, і зовсім затих.

Але раптом почувся інший.

Даміано ще більше прислухався. Тихе скиглення, більше схоже на чийсь плач, пробіглось по салону. Розплющивши заспані очі, він знову озирнувся. З крайнього сидіння першого ряду звисав рудий, пухнастий хвіст.

Трамвай дугою об'їжджав місто, втративши всіх пасажирів ще як проїхав центр. Перший вагон був сухим, без калюж, бруду і слідів, а крісла ще з не до кінця розтанувшою пінкою після автомийки. Даміано вже заходив у нього, схопившись спочатку за ручку дверей, а потім звалившись в одне з крісел. Біля рудого хвоста був видний чорний і круглий, мов гудзик, ніс. Дам так і завмер, залишившись на сусідньому ряду.

Пухнаста, така ж руда, як і хвіст, голова, з двома довгими, опущеними аж до вусів вухами. Пес подивився на Даміано, піднявши незацікавлений погляд, а потім відвернувся у бік вікна, за яким знову сховався місяць, потонувши у порваних хмарах.

Даміано хмикнув, більше з подиву, ніж від невдоволення, і теж відвернувся, схрестивши руки на грудях. Механічний голос повідомив, що наступна зупинка — кінцева. Вулиця звузилася, а навколо виднілися тільки голі дерева і вода, що капала з них. Ліхтарі, що освітлювали дорогу, по клацанню вимикались, як тільки трамвай проїжджав повз. Боковим зором Давід знову глянув на пса, і той, ніби відчув, теж поклав голову на хвіст, розвернувшись до нього. Даміано підвівся з місця і сів біля нього навпочіпки, нахилившись буквально ніс до носа. Пес невдоволено чхнув від уїдливого запаху сигаретного диму, на що Даміано тільки закотив очі і гидливо витер мокру щоку тильною стороною долоні, а тильну сторону долоні об собачу шерсть. Невпевнено, він почухав його за вухом, заодно перевіривши: нашийник був.

— І звідки ти тут узявся, вухатий? — Даміано смикнув його за вухо, за що одразу отримав клацання зубів у відповідь.

Трамвай зупинився так різко, що Давід упав на одне коліно. Двері відчинилися, і в салоні знову стало холодно. Подивившись на пса, він повільно встав, забравши залишену на кріслі каву. Підійшов до передніх дверей і звернувся до водія, перед тим постукавши по склу, що відгороджувало його від салону.

— Це Ваш собака у вагоні сидить?

Водій у запереченні похитав головою.

— Вже третя людина, яка питає.

Даміано ще з хвилину стояв, вилупившись на чоловіка в очікуванні якоїсь пропозиції. Телефон, що лежав у кишені, завібрував — закінчувався заряд батареї. Пес не рухався. Дощ намочив сходи, що спускались до рейок.

— Ти збираєшся виходити?

— Що? — перепитав Давід, наче не почув.  — Так-так, йду.

Тяжко зітхнувши і стиснувши губи, він вибіг надвір. Розвернувся спиною до транспорту і зіщулився від холодних крапель, що падали за комір. Ліхтар світив прямо на нього, оголюючи пунктирні потоки. Діставши сигарету і ледь запаливши її, Даміано закурив.

— Та вставай же, кому говорю! Все сидіння забруднив, погань блохаста! А ну геть! Зуби свої забрав звідси!

Наступної секунди щось руде і яскраве побігло під дах зупинки. Застрибнуло на лавочку і дзвінко гавкнуло, отримавши ще пару добрих слів собі вслід.

— Та ти сама доброзичливість, — усміхнувся Даміано, — любиш людей так само як я.

Пес позіхнув і відвернувся, мало не впавши зі слизької лавки, що змусило Давіда посміхнутися ще ширше.

— Пішли, вухатий, завтра розберемося, що з тобою робити, — він викинув цигарку разом зі стаканчиком і свиснув. — Давай, а то за вуха буду тягнути.

Даміано зайшов під дах зупинки, взявся за нашийник і заходився тягнути. Але як тільки руда лапа торкнулася калюжі, пес загавкав і сіпнувся назад. Давід невдоволено цокнув, спробувавши ще раз, але зрозумівши, що спроби марні, зняв себе кофту, накинувши на пса, взяв того під лікоть і пішов уздовж вулиці.



Увага! Інформація щодо фанфіку та не тільки — телеграм-канал "Листи до туману / Єлена Окс"