Глава 22: Врата пам’яті

Судячи з міток на мапі, до союзників залишалося не більш як півтора кілометра шляху, однак на спині Ктулха ми будемо добиралися неприпустимо довго й точно запізнимося. Саме тому я вже збирався зістрибнути з нього й бігти щодуху, але Фрея несподівано схопила мене за руку.

– Не поспішай, ти не зможеш кардинально змінити ситуацію на полі бою, – впевнено сказала вона. – Тому пропоную рухатися разом, щоб отримати допомогу з мого боку. Два гравці та сильний бойовий юніт – уже виглядає, як гідне підкріплення.

– З поточною швидкістю руху на місці нікому буде допомагати…

– Отже, потрібно прискоритися, – сказавши це, дівчина дістала із сумки мольберт, полотно і фарби.

З картини на нас дивилася добре знайома істота з дев’ятьма мацаками, чию спину ми зараз використовуємо як транспорт. Згодом Фрея дістала палітру й пензлик, яким неквапом нанесла кілька мазків по тулубу й лапах Ктулха, поки його рожева шкура не змінила колір на насичено-блакитний. Зміна тону виглядала доволі органічно, проте незрозуміло, як це має нам допомогти.

– «Перефарбування стихії: Небесно-блакитний».

Варто було їй вимовити голосову команду, як я відчув під ногами тремтіння. Монстр завмер ніби кам’яна статуя, поки його шкура оновлюється. Як і на картині, її вкрила глибока небесна синява, але, на відміну від малюнка, вона дала більш якісні зміни. Щойно перефарбування було завершено, монстр рвонув уперед із несподіваною для його габаритів спритністю. За відчуттями він став швидшим щонайменше втричі, на що здатні далеко не всі прискорювальні навички.

Перекинувшись через борт, я помітив, що лапища Ктулха не так глибоко занурюються в бруд, а за нами залишається видимий шлейф завихрень повітря. Усі питання, крім одного, відпали самі собою.

– Ти вмієш змінювати стихію закличних істот? – уточнив я із сумнівом.

– Так, але не безкоштовно й не назавжди, звісно. У повітряній формі він пробуде десять хвилин, після чого повернеться до оригінального вигляду. Є ще обмеження, ну ти сам розумієш…

Фрея підняла обидві руки, на яких висять браслети, демонструючи різницю між двома трійками аксесуарів. Усі браслети на лівій руці втратили свій сріблясто-білий блиск і вкрилися чорно-білими плямами, які перетікали одна в одну. Зважаючи на інтенсивність сигналів від магічного відчуття, це мають бути магічні накопичувачі на кшталт моїх рукавичок.

– Мінус 450 повітряної мани і 150 рідної нейтральної, тому надто часто такий фокус не проверну. А в бою буде ще складніше.

– Бо потрібно ручками перефарбувати картину? – припустив я.

– Ага, – коротко відповіла вона, зосередившись на тому, щоб не впасти зі спини заклику.

Не впевнений, але фізичні характеристики в неї доволі посередні, що не дає їй змоги ідеально контролювати тіло під час сильної тряски. Вони ж заважають вивчити навичку «Верхова́ їзда́». Через досить сильне розмежування на фізичні та ментальні характеристики із заклиначів дуже рідко виходять ефективні вершники й навпаки. Тіло мага ніколи не буде поспівати за власним маунтом, який із часом ставатиме дедалі сильнішим.

Ігноруючи тремтіння, я зайнявся перевіркою стану спорядження і для додаткового підстраховування кинув бойову алхімію в чарунки швидкого доступу, зараз не час економити – і ми можемо дозволити собі використовувати одне-два зілля не найвищої рідкості.

***

– Мерлін! – закричала я команду, розуміючи, що магу не дуже потрібні нагадування з мого боку.

Секундою пізніше, я відчула знайому важкість кам’яної шкіри (Ранг I), яка огорнула мене з голови до ніг. На відміну від деревного аналога, вона найкраще захищає від колючо-ріжучої шкоди, якою нас у достатку накриває вал монстрів.

Незважаючи на раптовість атаки, Мерлін встиг за три секунди фори створити плацдарм для майбутньої сутички. Між нашими м’якими дупами і кровосисними комахами виникла кам’яна поросль (Ранг III), що пошарпала першу хвилю наступу монстрів і сильно уповільнила просування подальших. 

З кожною секундою маг дедалі розширював площу покриття всіляких конструкцій, багато в чому визначаючи подальших хід битви. Десь у потрібний момент споруджував перешкоду, десь, навпаки, згладжував місцевість, щоб спрямувати туди потік монстрів, який час від часу встигав скупчуватися біля перешкоди, інакше вони могли почати підніматися один одному на голови. Незважаючи на безперечну корисність, земляні конструкти не всесильні й сильно обмежені у висоті зведення. Якщо не ресурсами мага, то необхідним на зведення часом.

Скрізь, де це було потрібно, я вступала в бій, починаючи розмахувати клевцем і щитом із регулярністю перфоратора. Щоб не дати мені здохнути в процесі, хлопцям доводилося всіляко підтримувати мене різними посиленнями й лікуванням. Добре, що водоміркам здебільшого вистачає одного удару, який гарантовано проламує хітиновий панцир. Тих же, хто виживав, відкидало на шипи або зіштовхувало із союзниками, а тих небагатьох, хто примудрився зачепиться, м’яло кількома хаотичними рухами, адже жоден із них не міг пробитися крізь постійне укріплення.

Єдиним, хто весь час стримувався, був Дарвін, чиї можливості могли стати в пригоді після прибуття підкріплення, тому він не розпорошував увагу на заклинання атаки та контролю. Ми одразу зрозуміли, що навряд чи зможемо відбитися, але ніщо не заважало нам виграти час і, судячи з повідомлень від Фокса, наша стратегія є єдиною, що має шанси на успіх.

У вухах стояв безперервний звук чавкання, який розбавляли писком болю и зминанням плоті. Єдине, що підтримувало мене останні десять хвилин, це постійне перекачування благодаті в запас сил. Віддача від такого обіцяє бути неприємною, але інших варіантів я не бачила. Занадто багато зусиль вкладено в підкорення цього підземелля і будь-яка смерть із нашого боку буде вкрай болючою для всього походу.

З великими труднощами нам вдалося виграти пів години, за які кожен встиг узяти один-два рівні. Чого говорити про навички: блокування щитом, парирування і бій в обладунках, які взяли новий ранг, останній взагалі перейшов на ступінь підмайстра. Ці невеликі стрибки характеристик, імовірно, виграли трохи менше хвилини фори, що в такому натовпі тіл – уже результат.