Глава 20: Багряні драговини

Вихід із врат видався не менш «гучним», ніж вхід. Незважаючи на те що гравітації не було до, вона повністю відігралася після. Ми, ніби пробка шампанського, усім кублом під незрозумілим кутом вискочили з порталу і, не встигнувши навіть насолодитися опором повітря, впали у вкрай щільну рідину.

На відміну від моїх союзників, які й досі страждають від засліплення, я ледь встигла заплющити очі, щоб не дати болотному бруду затекти під повіки. Троє хлопців практично разом винирнули і в єдиному пориві зробили такий бажаний вдих, який швидко перейшов у кашель і спльовування сумнівної рідини.

У груповому меню відображалися їхні статуси і практично кожен мав порожні шкали запасу сил, здоров’я і мани, Фокс же зовсім обзавівся від’ємним значенням останньої. Трохи про це подумавши, я вирішила оцінити власний стан. Власне, він слабо відрізнявся від інших, щоправда, мана на абсолютному нулі: ні більше, ні менше.

– Ми живі, – не питаючи, а стверджуючи, сказав Дарвін. – Передбачаю запитання, на лікування немає мани, тому шукаємо місце для відпочинку…

– Злато, як ситуація навколо? – поставив головне запитання Фокс, який тимчасово не міг виконувати своє завдання зі спрямування команди.

І справді. Я уважно оглянула територію, поки не сказала перше, що спало на думку.

– Усе червоне: і вода, і рослини, навіть у повітрі ширяє червонуватий пил. Бачу метрів на двадцять, не більше. Секунду, начебто, щось є, – не ставши чекати їхньої реакції, я взяла тріо в оберемок і потягла в наміченому напрямку.

Пробираючись через бруд, я всім єством відчувала, як він просочується під обладунки і просочує одяг. На щастя, це не перше моє родео… Друге, якщо бути відвертою, і з усією відповідальністю заявляю: «НЕНАВИДЖУ БОЛОТА!» Складно терпіти подібне, коли ти звичайна міська дівчина, яка уявляє будь-яку відпустку, як можливість погрітися на пляжі або махнути в гори на гірськолижний курорт, з відповідним рівнем комфорту. Проте за своє життя я переконалася в тому, що скарги не зменшують дискомфорт, лише діють оточуючим на нерви. Їм теж несолодко.

Об’єкт, який я розгледіла здалеку, виявився колись великим поваленим деревом, навколо якого із часом зібралася трохи менш мокра купина бруду. Поставивши на неї союзників, довелося спостерігати за тим, як вони невпевнено повзуть вгору, періодично прослизаючи кінцівками. Переконавшись, що вони змогли зафіксуватися на цій невеликій ділянці суші, я сама присіла на край стовбура. Не дуже зручно, але відновитися треба, особливо, коли в тебе під опікою кілька недієздатних людей.

– Дарвіне, кого будеш лікувати першим? – вирішила я уточнити це запитання.

– Без різниці, – помахав рукою старий.

– Тоді вилікуй мої очі, все-таки треба нормально озирнутися, щоб не померти від чогось або когось. Буде нерозумно відправитися на переродження, з огляду на все пережите нами за сьогодні, – незважаючи на сліпоту, готова заприсягтися, Фокс якимось чином вивчає околиці.

– Швидко не вийде, у тебе травма IV рангу. Спочатку доведеться повністю відновити здоров’я, а потім повільно знижувати силу ефекту. Займе години три-чотири, швидше тільки із зіллям регенерації, – зі знанням справи відповів цілитель.

– Ясно, тоді міняємо плани. Відновлюємо Мерліна, щоб закріпитися тут. Адже тобі потрібно бачити місце, на яке використовуєш магію? – звернувся до мага Фокс, не повертаючи макітру.

– Так, без зору я не зможу нормально сконцентруватися і спрямувати заклинання. У мене є таланти й навички, які дають сейсмочутливість, але до її майстерного використання мені ще далеко, особливо в такому розрідженому ґрунті, – відповів геомант, вичавлюючи зі свого волосся і капелюха воду. Не дуже успішно.

Так і було складено первинний план нашого виживання. Мерлін і Дарвін відбулися засліпленням II рангу, тому й відновлювалися швидше. Зілля, яке лежало в сумці Ладії, вирішили не використовувати, адже ситуація краща, ніж виглядає зі сторони. Можливо, за тиждень ця пляшечка із цілющою рідиною зможе врятувати нас від колективної смерті, тому нехай лежить.

Єдине, чим я могла зайнятися наступні сорок хвилин, поки Мерлін відновлюється, – це спостереженням за ситуацією. Що можу сказати, як було все червоне-червоне, так і залишилося. У повітрі витає невідомий неприємний запах, який перебиває всі інші. Добре, що ельфійське загострене сприйняття не посилює нюх. Чого не скажеш про слух, адже до вух регулярно долинає гучне квакання, гамір гнусу й ще сотні всіляких звуків, які свідчать про те, що тут є життя. Нерозумно очікувати, що наша поява в підземеллі залишиться для нього непоміченою.

Не встигли ми розслабитися, з води прямо на мене вискочив крокодил. У ньому ледь пробивався метр довжини, але пристойна швидкість і раптовість нападу не залишили мені шансів відреагувати. Лише завдяки обладункам вдалося уникнути контакту з іклами крока. Залишившись із п’ятьма відсотками здоров’я, якому не дали шансів повністю відновиться, я з усією доступною силою вихопила зброю і, звичним рухом розвернувши частиною з дзьобом, всадила сталь просто поміж очей тварюки. Різкий рух віддався уколом болю в схопленій нозі, проте не це викликало щирий шок.

– Якого ти ще живий?! – вголос пробурмотіла я, ніби рептилія може розуміти людську мову.

[Завдано 28 шкоди]

«Чому так мало шкоди? Із чого він зроблений?!»

Абсурдність ситуації полягала в тому, що монстр не міг бути вищим за п’ятдесятий рівень, такі умови підземелля, але точна атака в голову не стала критичною, начебто тварюці не потрібен мозок для підтримання життєдіяльності. Перехопивши зброю двома руками, я вирвала її з голови. Це також не завдало особливої шкоди, зате хватка на моїй нозі значно посилилася.

– Дарвін відбій, лікуй мене! – у напівпанічному стані крикнула я, бо здоров’я наблизилося до дуже небезпечної позначки. Померти не помру, але втрачати тяму зараз – не варіант: можуть і не виловити із болота.