Первісні часи

Потяг протяжно зашипів пневмотормозами й зупинився. Я втомлено стояв у тамбурі, притулившись до стіни та сонно позіхав. Сусіди по купе виявилися галасливими, тому я толком не виспався. Та й дорога через усю країну була доволі таки довгою, а без гаджетів до того ж ще і нудною.

Провідник відчинив двері. Я спустився металевими сходами, опинився на невеликому пероні й роздивився навкруги. Мене з усіх боків оточували порослі лісами Карпатські гори. Я набрав повні легені чистого і свіжого повітря, що після загазованого мегаполіса було справжнім задоволенням.

Я поставив рюкзак на перон і почав шукати поглядом Назара, який мене зустрічав. Я майже відразу ж його впізнав серед кількох десятків людей, хоча в Інтернеті в його профілі була фотографія доволі таки низької якості.

Назар стояв біля двох велосипедів, один з яких був вантажний триколісний, а другий звичайний двоколісний. Платформа вантажного велосипеда була повністю завантажена і щільно накрита тентом.

Моєму зустрічаючому давно перевалило за шістдесят років. Назар був невисокий, худорлявий й одягнений у солом'яний капелюх, вишиванку та джинси. Він мене теж одразу ж упізнав і тепер дивився оцінювальним поглядом, мружачись від полуденного Сонця.

Я прочитав про Назара на форумі мандрівників, коли шукав собі незвичні й екзотичні подорожі по всій Україні. В одній із тем було побіжно згадано унікальну і незабутню відпустку в Карпатах. Топікстартер розповідав про те, що такий відпочинок максимально наближає життя туристів до того, як жили наші пращури. У темі було наведено кілька фотографій затишного дерев'яного будиночка, оточеного з усіх боків горами й лісами. Поруч протікала невелика річка.

Під час відпочинку туристам доведеться жити в простій сільській хаті, готувати здорову їжу на вогневій печі, рубати дрова, доглядати за курником, ловити рибу, збирати гриби та ягоди. Що цікаво, категорично заборонялося брати з собою будь-які гаджети, радіоприймачі, телевізори та іншу сучасну техніку. Можна було взяти лише тільки кілька книжок, предмети особистої гігієни, одяг і взуття.

Саме мінімум сучасних речей мав дати туристу добряче відчути на собі життя наших пращурів. Я кілька разів зателефонував господареві, обговорив усі деталі. Висока ціна місячного відпочинку мене дещо здивувала, але все ж таки зрештою безліч добрих відгуків переважила, тому я погодився і переказав гроші на рахунок Назара.

Я був невимовно радий, що встиг щільно поснідати в затишному вагоні-ресторані. Я з'їв дві курячі відбивні з великою порцією картоплі фрі, попередньо заливши їх кетчупом, а також салат "Весна", два тістечка й випив склянку компоту. Я насолоджувався буквально кожним шматочком їжі, адже весь наступний місяць на мене чекали тільки суто здорові та натуральні харчі.

Я підійшов до Назара і привітно простягнув руку:

– Добрий день, мене звуть Лев.

– Вітаю, я Назар, радий знайомству.

– Поїдемо на велосипедах?

– Так, шлях на нас чекає неблизький. Але спершу, будь ласка, покажи твій рюкзак. У мене дещо суворі правила щодо “зайвих” речей. Потім ще дякувати будеш.

Я покірно продемонстрував йому вміст мого рюкзака, в якому була історична книжка про запорізьких козаків, кепка, зубна щітка з пастою, безпечна бритва з комплектом змінних лез, гель для душу, шампунь, термос, бінокль у футлярі, тепла кофта, пара гірських черевиків і спідня білизна.

– Тепер, будь ласка, ще кишені.

– Та годі! – я з удаваним обуренням подивився на Назара, але з усього було видно, що він не жартував. Діватися було нікуди, я вивернув кишені куртки й показав йому носовичок, складаний багатофункціональний ніж, вітрозахисну запальничку і вісім енергетичних батончиків.

– Що тут роблять батончики?

– У дорозі куштував. Залиште мені їх дядечко, будь ласочка! – жартома поблагав я. – Коли депресія за гаджетами зовсім здолає, то я з їхньою допомогою хоч якось підніму собі настрій.

Назар невблаганно простягнув до мене руку і зробив жест, мовляв, давай їх сюди.

– Адже це здорове харчування! – використав я останній аргумент.

– Гаразд, хай тобі грець. По дорозі поговоримо.

– Я поїду на звичайному чи триколісному? – запитав я, розглядаючи дивний вантажний велосипед.

– На триколісному, там усі твої припаси на місяць наперед, – усміхнувся Назар. – Тобі й везти.

Господар виїхав першим, показуючи дорогу. Я сів у сидіння триколісного велосипеда, наліг на педалі й почав набирати швидкість.

Їхати на вантажному велосипеді було досить-таки незвично. Два колеса позаду, важкий вантаж на металевій платформі й жорстка пружина-стабілізатор, що кріпилася до керма, робили велик дещо важким у керуванні, особливо на поворотах. Мені доводилося весь час уважно стежити за гірською дорогою, пам'ятаючи про великі габарити, масу та інерцію незвичного триколісного транспортного засобу. Після довгого досвіду водіння двоколісного велосипеда мені здалося, що я нібито пересів з верткої спортивної машини на велику неповоротку вантажівку.

– Як тобі цей велосипед? – запитав Назар. – Я його замовив в однієї виробничої фірми з Дніпра. Можна сказати, що це ексклюзивна українська продукція.

– Цікава конструкція, – відповів я, клацаючи важелем шифтера і переходячи на найнижчу передачу. – Щоправда, через навантажену платформу не дуже-то ефективно керувати кермом.

– Є таке, але зате тобі не потрібно тягнути харчі на своєму горбу, – багатозначно усміхнувся господар. – Нічого, я впевнений, що ти швидко освоїшся. Нам ще понад годину їхати.

Незабаром ми з'їхали з основної дороги та продовжили свій шлях вузькою гірською просікою.

● ● ●

Нарешті ми дісталися до будинку Назара. Він знаходився в невеликій мальовничій долині. Все було точнісінько, як на фотографіях в Інтернеті.

Тепер я зміг усе більш детально розглянути: невеликий дерев'яний будинок, сарай, город, колодязь, вуличний туалет, стіс, колода з сокирою для рубання дров, швидка гірська річка за кілька сотень метрів від нас, ну і звісно ж величні гори та ліси, які оточували долину з усіх боків.