Перунові сновидіння

Останніми місяцями Євген шукав спонсора, який би підтримав його новаторську ідею — створення унікального кафе у стилі української міфології. Але повсякчас отримував відмови. Інвесторам не хотілося вкладати чималі кошти в заклад, який будуватимуть у селищі міського типу. Надто великі ризики прогоріти. Про Казанку ніхто нічого не знав. Для більшості інвесторів Євгенові пропозиції  здавалися радше несмішним жартом. Звичайно ж, зіграти на патріотизмі та отримати непогані дивіденди бажав кожний спонсор. Неодноразово Євген отримував пропозицію реалізувати свою мрію чи то в Кривому Розі, чи то в Миколаєві. Та він надто сильно любив дім, щоб погоджуватися на подібні маневри.

Нарешті, телефонна розмова дала надію на позитивне рішення. Інвестор знайшовся! До цієї зустрічі Євген готувався дуже ретельно. І ось, окрилений, він заскочив до придорожнього кафе,  де на нього вже чекав за останнім столиком, допиваючи чашечку кави, солідний дядько з акуратною сріблястою бородою.

Чоловік підвівся на зустріч Євгенові. Потиснув руку та запропонував замовити щось.

— Мене звати Петро Володимирович.

— Дуже приємно, я — Євген Ігорьович.

— Мене зацікавила ваша ідея щодо створення в Казанці кафе у стилі української міфології. Хотілося б побачити бізнес-план та оцінити ризики.

— Прекрасно, — усміхнувся Євген і дістав теку з документами. — Моя ідея полягає в створенні автентичного кафе, яке популяризуватиме нашу культуру. — Передав теку Петру.

Петро Володимирович пробіг поглядом по ключових пунктах запропонованого плану. Інколи кивав головою, гладив густу бороду.

За активним обговоренням, чоловіки не помітили, як на дворі почалася злива. Стіна води нестримними потоками атакувала землю, що кілька тижнів потерпала від спеки.

Офіціантка принесла дві чашки кави.

— Ну що ж. Я в ділі, — Петро згорнув теку й повернув її Євгенові.

— Що? — зніяковів той. — Ви згодні вкластися в мою ідею?

— Так. Я вбачаю в ній цікаві перспективи. — Петро сьорбнув трохи кави та усміхнувся.

— Це хороша новина! — Євген не зміг втриматися від широчезної усмішки. Вони піднялися з-за столу та потисли один одному руки.

Євген радісно вискочив на подвір’я. Вдалі перемовини — чудова причина, щоб забігти до продуктового та купити пляшечку ігристого.

— Привіт, Ірино. Як справи? — Євген зайшов до невеликої крамниці біля дому.

— Та як? Через цю страшну зливу жодного покупця. Тобі як завжди?

— О ні, сьогодні дай оте шампанське. Також поклади шматочок того сиру, який обожнює Юля.

— Ого, чого це так? — здивувалася продавчиня.

— Ірино, я нарешті розпочну роботу над кафешкою, — і підняв теку з документом.

— Ти досі із цим тягаєшся? Зайнявся б уже ділом, як інші.

Чоловік проігнорував слова продавчині. Ніщо не зіпсує йому настрій, навіть єхидна Ірка.

Євген переїхав до Казанки п’ять років тому. Познайомився з Юлею. Швидко закохався, а трохи пізніше одружився. Вона стала для Євгена справжньою опорою, не лише дружиною, а й партнеркою та, у випадку прийняття складних рішень, радницею. Її слова й поради завжди заспокоювали Євгена. Він розумів, що будь-які складнощі та проблеми він переживатиме не сам. Юлю він кохав більше за життя й не вбачав майбутнього без неї.

Зараз же він намагався створити унікальне місце відпочинку в Казанці. Не типове кафе чи піцерію, а щось дійсно оригінальне. Місцеві ставилися до подібного вкрай обережно. Найчастіше люди ігнорували будь-що нове в поселені — їх влаштовувало, коли все звично й по-старому.

Тому ідею Євгена відкрити новий ресторан жителі Казанки також не підтримували.

***

Петро задоволено смакував дорогий напій, спостерігаючи за птахами в небесах. Його увагу привернули досить густі сірі хмари.

— Дідько, другий день поспіль дощ. Запарило!

Його очі заіскрилися, як зламана розетка. Кілька разів жваво махнув руками. Поглядом, наче свердлом, вдивлявся в сіру пелену. Згодом небо стало прояснюватися. За кілька секунд пробилися перші промені сонця.

— Так краще!

Чоловік взяв обрамлений давніми символами келих і підійшов до альтанки. У його очах ще танцювали іскри. Петро задоволено усівся в дерев’яне крісло зі шкіряними поручнями.

Його маєток нагадував сучасний палац: багато світла та простору, лаконічність форм та кольорів, ідеальна чистота — достойне житло для верховного бога українського пантеону.

Надзвичайно висока огорожа ховала маєток від всього світу: не гоже смертним дивитися на божественні витівки, якими Перун грішив час від часу, як от зараз — використав силу, щоби змінити погоду.

Сотні років тому Перун спустився на землю. Безсмертний бог, покровитель воєн та перемог остаточно відійшов від справ. У цій епосі боги втратили владу над людством. Смертні без божественного втручання починали багаторічні війни, різали одне одного, проливали кров. Віра потроху вщухала і втримувати легендарний пантеон у колишній величі було надто складно.