Розділ 9

  Наступного ранку маленька пружинка прискакала будити тата швидше, ніж заграв будильник. Богдан довго не міг заснути тієї ночі, думав про Анжеліку, про Аню. Про подорож, яка його чекає. Тож вранці був ледве притомний. Бася не здогадувалася про це і з розгону вистрибнула на широчезне ліжко. Весело защебетала:

− Ага! Піймався! Тепер слухай віршик!

   Почала гойдатися на матраці, стоячи на колінах в самих трусиках і без пауз проторохтіла:

− Спить старий сердитий сом.

Сниться сому сьомий сон.

Сонце спить, світанок спить.

Сом смачний сніданок снить.*

   Чоловік різко сів, розгублено заблимав очима. Коли збагнув, що відбувається, засміявся.

− Чудо ти мале... — з теплотою поглянув на дівчинку з зачіскою а ля «вибух на макаронній фабриці». Видно, Ліка ще не встигла розчесати. — Класний віршик. І, здається, саме про мене, — хихикнув.

− Ні, це не про тебе. Він про сома. Це риба така, знаєш? — з діловим виглядом пояснила дитина.

− А я не схожий на сердитого сома? — весело запитав.

− Ні. Ти не старий і не сердитий. Ну-у... Хіба деколи.

− Коли? — підняв брови. Розбирала цікавість. Що ж вона має на увазі.

− Коли говорив по телефону з якоюсь Лізою. Ти потім сказав собі під ніс: «коза безрога», коли перестав з нею розмовляти.

   Богдан засміявся, пригадав, що дійсно недавно було таке. Ліза дістала своєю розхлябаністю і нахабним фліртом, тому й буркнув таке. Не думав, що мала слухає. Ну-й-ну...

− А хто ця коза? І чому вона безрога? — щиро запитала Баасім. — Хіба бувають кози без рогів? Чи вона ще маленька?

− Ну... — хихикнув, не знав, як пояснювати. — Знаєш... — жестом підкликав до себе ближче, шепнув на вухо:

− По-секрету скажу тобі, що я так назвав ту тьотю, бо вона дуже нечемна. Не знаю, чи справжні кози бувають без рогів, але... Деякі тьоті показують себе дуже милими, як козенятка, але... Насправді, як погані кози. Дуже нечемні. Коли ніхто не бачить, вони поводяться погано.

− А-а-а... Розумію, — задоволено кивнула дівчинка. Рада, що тато з нею розмовляє. — А ти побудеш сьогодні зі мною? — з палкою надією заглянула в очі.

− Ні, золотко. Сьогодні багато роботи. Але скоро ми разом поїдемо у дуже цікаве місце. Тобі там сподобається.

− О, супер! А яке?! — вигукнула радісно. Явно навчилася слова «супер» від Анжеліки, бо раніше не чув від неї такого.

− Там буде весело. Багато дітей, різних іграшок, гойдалки, ковзанки і басейн з кульками. Ще багато всього для дітей. Можна бігати, стрибати, лазити скільки хочеш.

− Ур-ра!!! Я дуже хочу! — підстрибнула щасливо. — А Ліку візьмемо з собою?

   Шиповський всміхнувся. Вкотре збагнув, що Бася вже дуже сильно полюбила свою няню. Навіть на розваги, про які і не мріяла хоче взяти її з собою. Треба ж таке... Як не крути, не можна відпускати цю дівчину. Він мусить щось вигадати, аби Ліка залишилася з ними якнайдовше.

− Так, візьмемо.

− О, як добре! Коли поїдемо?!

− Скоро, дорогенька. Але, тільки, якщо пообіцяєш мені дещо.

− Що?

− Що будеш слухняною.

− Добре, обіцяю, — без вагань сказала дитина.

− От і чудово, розумниця. А ще віршик знаєш?

− Знаю. Розказати?

− Так, — приставив руки до вух, — Я уважно слухаю.

− Добре, то... — кумедно почухала голову, пригадуючи. Скривилася. — У-м-м, ні, забула початок. Зараз запитаю Ліку.

   Митю шмигнула до сусідньої спальні. Богдан всміхнувся сам до себе. Не встиг вилізти з ліжка, як донька повернулася і з ентузіазмом продекламувала:

− Кіт Мурко ковбаску крав,

Крадькома кільце кусав.

Квочка квокче: — Ко-ко-ко!

Кинь ці витівки, Мурко!*

   Ще й жестами і мімікою показувала, як той кіт ковбаску крав, як з насолодою кусав, як його картала квочка, помахала пальчиком. Так кумедно, що годі було стримати регіт. Богдан був вражений. Ніколи не відчував чогось подібного. Якесь дуже особливе задоволення від усвідомлення того, що ця мала артистка — його донька.

   Збагнув, що Бася дуже кмітлива, попри всі його побоювання. Не думав, що ця дикунка, яка поневірялася десь по диких місцях бозна з якого віку зможе так швидко адаптуватися в зовсім новому середовищі. Згадав, як Ліка розповідала, що мала дуже швидко запам’ятала віршик. Клас! Може не все так погано?

   Не втримався, взяв Басю за руки, коли підійшла. Обійняв і проказав:

− Ти така молодчинка, Баасім. Мені дуже подобається, як тобі вдається вчити віршики і... Взагалі, ти розумниця, — відхилився, дівчинка так щасливо посміхалася, що аж серце затріпотіло. Знову обійняв її, погладив спинку.

    В розумі раптом пробігли різні спогади про Аню. Але цього разу вони не так ранили. Швидше навпаки, відчув неймовірну радість, пригортаючи до себе це дивне маленьке створіння. Цей безцінний, хоч і необроблений ще діамант.