Розділ 8(2)

   Анжеліка уважно поглянула на чоловіка, відказала:

− Звичайно. Мені дуже цікаво. Розкажи.

   Богдан ледь всміхнувся, але не одразу почав розповідь. Несподівано виникла ідея. Тільки ж... Навряд, чи вона хороша. І хочеться, і колеться. От же...

    Скільки не намагався не думати про Анжеліку, нічого не виходить. Відколи красуня поселилася в його домі, навмисне старався уникати довших розмов, якихось ситуації, от як того вечора. Думав, що з часом звикне до дівчини, навчиться сприймати як друга, чи родичку. Та яке там...

   Тепер, коли вже так сталося, що зустрілися, не зміг змусити себе одразу відпустити її. Просто не міг. Якась непереборна сила змусила Шиповського хоча б спробувати затримати Ліку. Кортіло побути з нею бодай трошки, поглянути, як буде між ними далі. Відчути, чи є хоча б якась іскра з її боку.

   Найбільше його дивувало те, що в той вечір ним керувало якесь інше бажання. Не лише пристрасть, а щось більше. Почуття не бушували так сліпо і хаотично, але прагнув зазирнути глибше, у серце Анжеліки, а не тільки під рушник.

    Сам не знав чому, можливо зростаюче почуття відповідальності за доньку вже не давало так швидко втрачати голову. Страх зіпсувати той крихкий сімейний затишок, який почав несміливо мешкати у його домі з появою в ньому цієї милої перукарочки.

   Непросто виявилося сказати Анжеліці усю правду. Та чоловік збагнув, що насправді заважає йому більше часу проводити з Баасім. З кожним днем все більше і більше помічав у доньці того, що нагадувало колишню дружину. Ззовні і в усьому. Жести, слова. Все це неймовірно сильно зачіпало за живе, не давало розслабитися і насолоджувати спілкуванням з дитиною. Як тільки робив спроби трохи більше побути з донькою, отримував болючий стусан, який перекидав його у минуле. Змушував знову й знову переживати той кошмар.

   Не раз хотів обійняти дівчинку, але тоді аж стискало, кололо в грудях. Здавалося, що обійме Аню, а не Басю. Тоді серце пришвидшувалося, а думки летіли в далеку Африку, заплутувалися десь там у диких джунґлях, намагаючись знайти колишню жінку, збагнути що з нею було. А може і ще є... Почуття вини, пекучого болю настирливо ходили по п’ятах. Нахабно нагадували про себе, коли бачив, або чув дзвінкий, артистичний голосок Басі.

   Одна половина Шиповського хотіла махнути рукою на минуле і з азартом будувати теперішнє з донькою і її опікункою. Друга ж постійно звинувачувала, забороняла. Зрештою, Богдан зрозумів, що не заспокоїться, доки не з’ясує правди про Аню, бодай частково, наскільки зможе.

   Що, коли б взяти Анжеліку і Баасім з собою до Франції? Ні... Мабуть, не варто. Передумав. Лиш сказав дівчині:

− Знаєш, детектив знайшов ту жінку, Катрін. Вона на півночі Франції. Я хочу поговорити з нею.

− Он, як? Це ж супер. Може вона поможе тобі знайти відповіді, які шукаєш? Пролити світло на все, що тоді сталося в Африці.

− Так, сподіваюся. Якщо захоче. Не знаю, чи дійсно їй можна вірити, але... Вибір невеликий. Бодай щось.

− То-о, коли ти поїдеш?

− Мабуть в середу. Як тільки зможу.

− Зрозуміло. Ну, що ж... Виходить, ми з Баасім будем самі?

− Не знаю. Можливо. Мама казала, що постарається на трошки вирватися, але багато не зможе. В неї ж пари, робота.

− А, так, я вже чула, що вона викладач математики. Для мене такі люди — це... Фантастика.

− Які? Викладачі?— здивовано запитав.

− Ні, математики, фізики і подібне. В мене з цим... Капут повний. До п’ятого класу я ще трохи знала математику, а далі... Ох... Хай Бог милує, джунґлі, — показала жестами непролазні хащі перед очима.

   Шиповський засміявся.

− Цікаво... А для мене фантастика, як хтось може написати художню книжку, або виплітати з волосся такі фігури вищого пілотажу, як ти робиш на голові Басі.

− Та, це ж не корінь квадратний шукати, чи задачу з фізики вирішувати, — весело відказала.

− Кому що, — всміхнувся.

   Потім задумався.

− Анжеліко... А... В тебе часом не через це проблеми з машиною? Вибач, що питаю, але... Часто банки дуже хитро пишуть всі ті умови позик, підводні скали дрібним шрифтом. А, якщо тобі ще й рахувати важко...

   Дівчина опустила очі. Відпила ще молока.

− Чому ти не хочеш, щоб я поміг тобі в цьому? Не кажеш ніяких подробиць.

− Бо... Богдане, мені соромно. Не хочу про це, — відказала.

− Соромно тому, що зробила помилку? Ну, не треба себе загризати. Кожен може часом...

− Ні, я б ніколи на такому не погоріла, − різко відказала. − Хоч математик з мене нікудишній, зате я вмію жити по своїх можливостях, не схильна до екстриму. Взагалі ще в житті жодного суттєвого кредиту не брала. Хіба телефон в розстрочку, коли ще училася.

− Виходить... Борг не твій?

   Ліка встала, відійшла до вікна з тією чашкою в руках. Постояла трохи мовчки, а тоді обернулася до Шиповського. На очах бриніли сльози.  Приречено сказала:

− Кредит взяв мій чоловік.