Розділ 7(3)

− Ох... Цього тільки брукувало, — скривившись, видихнула Ліка. Витерла сльози, невдоволено поглянула на Шиповського. Зминала в руках ті речі з авто. Ведмедика запхала в пакет.

− Бачу, ти не дуже рада мене бачити. А здавалося... Не все аж так погано, — проказав, заглядаючи в очі дівчини. — Твоя машина?

− Ти невчасно. І взагалі... — важко зітхнула, опустила голову. Потім поглянула на чоловіка і строго випалила:

− Богдане, що тобі треба?

− Поговорити.

  Повагалася якусь мить, кусаючи губки. А тоді сказала:

− Слухай, я... Забудь, що було. Не розраховуй, що буду гріти тобі ліжко під виглядом няньки. Тоді... Не знаю, як так вийшло, помутніння якесь. Але більше цього не повториться. Мені шкода твою малу, правда. Але... Буде краще, якщо знайдеш їй хорошу няню, яку буде з нею постійно. Я не можу. В мене є робота. А зараз мені пора. Клієнти чекають, — провела поглядом чоловіка, який саме заходив до салону. Вже не раз його стригла.

  Богдан невесело всміхнувся, видихнув.

− Анжеліко, ти поспішаєш з висновками. Я... Я хотів перепросити за той вечір. Чесно, не планував нічого такого. Просто... Та, не має значення. Взагалі, я хотів запропонувати тобі більше грошей за допомогу з донькою, але... Дещо сталося. Хочу, щоб ти знала.

− Що сталось? — нетерпляче запитала.

− Бася зараз в лікарні.

− Що?! — аж зблідла. — Що з нею?

− Вона... Вона дуже вразлива. І... Без сумніву емоційно травмована. Цієї ночі знову була істерика і вона впала зі сходів.

− Кошмар... — важко зітхнула. — Як вона? Сильно травмувалася?

− На щастя, ні. Могло б бути набагато гірше. Відбулася синцями і забоями. Але... Лікарі кажуть,  що причина тих плачів може бути у сильних емоціях, які вона переживає. Великі зміни у всьому. Особливо брак мами. Вона... Постійно говорить про тебе. Ти дуже сподобалася їй. Психолог сказала, що в таких випадках діти деколи обирають собі когось, до кого прив’язуються емоційно, кого вважають мамою. Для неї це дуже важливо зараз. Боюсь, ніхто інший не зможе замінити тебе. Поки що…

   Дівчина взялася за голову, важко видихнула.

− Здуріти можна. Умію ж я знаходити пригоди на свою голову.

− Розумію чому ти не стрибаєш від радості. Анжеліко, звісно, ти можеш відмовитися, нічого нам не винна. Це я винен тобі гроші. Але... Якщо погодишся побути з Баасім хоча б три місяці, не пошкодуєш. Обіцяю. На твоїх умовах. Хочеш, поможу тобі з машиною? Скільки ти заборгувала?

   Ліка скептично глянула з під лоба.

− Ну-ну, от так просто на моїх умовах? Десь я вже таке чула.

− То, скільки? — не здавався Шиповський.

− Що? Заборгувала? Ніскільки! Я на цю машину два роки долар до долара складала, ще трохи батько поміг, роздобрився якось.  — сердито відказала. — Дехто інший взяв кредит, а мені тепер... От таке, — вказала рукою у той бік, куди повезли її авто.

− Шкода. То... Ти подумаєш? Три місяці з платнею удвічі більшою, ніж маєш в салоні, плюс Форд знову буде твій. Що думаєш? — впевнено проказав. Ліка зробила великі очі.

− Ти платитимеш мені по... ? — назвала суму в два рази більшу, ніж її середній заробіток в салоні.

− Так, — без вагань прозвучала відповідь.

   Анжеліка здивовано крутнула головою. Подумала трошки.

− Але ж... Що, коли три місяці закінчаться, я відійду, а мала знову почне стресувати ще гірше? Про це ти подумав? Я не хочу потім бути винною, якщо з дитиною буде якась халепа. Вона і так забагато пережила.

− Звісно, подумав. За той час я знайду іншу няню, до якої Бася поступово звикне. Та й сам, сподіваюся, налагоджу з донькою ближчий контакт, щоб вона не почувалася самотньою. Поки мені до цього, як до неба рачки, але...

   Анжеліка замислилася. Мовчки дивилася на Шиповського, вагаючись. Той день виявився таки геть шаленим. Надто багато всього. Ще не оговталася від втрати авто, вже наступний шок.

   Цей чоловік... Трясця! Чому ж так хочеться йому вірити? І погодитися на пропозицію, хоч і страшно. З перших хвилин з Басею було очевидно, що дитина незвичайна. До неї необхідний такий же підхід. І океан терпіння.

   Та найгірше чомусь лякала навіть не відповідальність за п’ятирічну дівчинку з Африки. Більше за ту, яка має уже 26 років, а так і не навчилася бути обережною і триматися подалі від підозрілих чоловіків. Ох... Що робити?

   Ніяково поглянула на Богдана, прикусила губу. Хотіла сказати, що подумає, та не встигла. В кишені перукарського фартушка заграв телефон. Шеф. Тремтячими руками швидко витягла смартфон і відповіла.

− Ангелочку ти мій, довго будеш там ляси точити? Клієнтка чекає! — з притиском запитав.

− Клієнтка? В мене ж зараз... — не доказала, що клієнт мав бути.

− Знаю! Того мужика підстриже хтось інший, а заплітати так умієш тільки ти. Давай швиденько, прийшла пані Гашовська з донькою.

− Зрозуміло. Йду, — видихнула. Від самого того прізвища починало сіпатися око. Припаскудна жіночка, як і її доня. Хоч і має розкішне довге волосся. Так доколупати рідко хто вміє. Зверхні, нахабні. Кожна волосина має бути так, як їм хочеться.