Розділ 7(2) 

  Понеділок. З самого ранку робота в салоні краси кипіла, як завжди. Анжеліка стригла одного клієнта за іншим. Вправні руки швидко орудували машинкою і іншими інструментами, роблячи чоловіків охайнішими і гарнішими. Багато похвал, а деколи і флірту вже стали звичними.

    Не помітила, як шеф стояв неподалік у куті і якийсь час спостерігав за своєю улюбленою працівницею. Один постійний клієнт, дуже модний фітнес-тренер і відомий блогер саме вставав з крісла. Анжеліка прибирала волосся. Оглядав у дзеркалі свою стильну стрижку, захоплено милувався собою. Сказав:

− Дякую, красуне. Як завжди, ти молодчина. Не сором показатися на люди. От видно, коли людина любить свою роботу, вкладає всю себе.

− Ну... Майже всю. Трохи ще лишаю для інших клієнтів, — пожартувала.

− Ну, так, сонце. Звісно, — хихикнув.

   Легенько провів пальцями по акуратно вистрижених висках, торкнувся зачесаного догори чуба, прицмокнув.

− У-м-м... Супер. Та я просто Аполлон, — грайливо похвалив сам себе. Підморгнув до дівчини. Покрутився біля дзеркала. —  Приходь до мене в клуб, Анжеліко, зроблю класну знижку.

− А, дякую. Матиму на увазі. Правда, я вже ходжу в інший клуб, той що на вулиці Сковороди, знаєш?

− Не знав, що ти туди ходиш. Краще приходь в мій, — весело відповів.

− Так, я ж... Знаєш, робота така, постійно на ногах, спина, руки — все болить, якщо не тренуюся. А спорт трохи помагає.

− Розумію. Так, звісно, тренування зміцнюють м’язи і тоді вони сильніше підтримують скелет, все працює краще. Я завжди кажу клієнтам, і всім людям, що тренування мають бути в першу чергу для здоров’я. Потім вже вага, краса і так далі. Це вже побічні ефекти. А коли людина здорова, тоді і гарна.

− Так, це сто відсотків, — погодилася Ліка. 

   Чоловік ще перекинувся з перукаркою кількома реченнями, залишив щедрі чайові і пішов. За вікном почувся гуркіт двигуна суперкара. Анжеліка впорядкувала речі на столі, обернулася, щоб вийти в комірчину, щось гризнути. В животі бурчало. Мало не наштовхнулася на шефа.

− Ой, вибач, Валентине Петровичу, — ніяково проказала. — Не побачила.

− Ну, звісно, я ж підійшов ззаду. Як ти могла бачити? Ти кудись йшла?

− Так, перекусити.

− То ходімо, я не буду тобі заважати. Мені ж не треба, щоб ти тут без сил впала голодна.

− Дякую, — всміхнулася. Ну, звісно... Адже для бізнесу це не вигідно.

   Зайшли в маленьку кухоньку. Дівчина почала робити собі каву, дістала лоточок з їжею. Шеф не припиняв щебетати про різні робочі справи, хвалити. А потім грайливо запитав:

− То-о, коли будемо стригтися? — поклав руку на долоню Анжеліки. Іншою спробував обійняти дівчину.

− Петровичу... — акуратно відхилила його. — Я ж тобі казала. Стригтися будь-коли у вільний час, але... Не більше.

− Та, ну... Красуне, ти жорстока до мене. Знаєш, як мені самотньо? — надув губи, мов дитина. Жалібно поглянув. Став поряд, оперся на стіл сідницями.

− А, як же Світлана? – запитала, вдаючи, що не знає.

− Ми розлучаємося. Залишилося владнати формальності.

− Вибач, але... Я б хотіла залишитися колегами, — спокійно, але твердо відповіла. Почала їсти рис з овочами, які вранці нашвидкуруч приготувала у мультиварці. Не надто хвилювало, як шеф сприйме її відмову. Знала, що в будь-якому випадку не звільнить, бо не вигідно, а гроші для нього понад усе.

− Анжеліко... Не забувай, я свого слова дотримаю. Скоро стартує новий проект на телеканалі СКІ. Тобі там забезпечена посада головного художника по зачісках. Чесати зірок телебачення — це не жарти. Я вже говорив з другом, він обіцяв владнати це.

   Дівчина припинила жувати, глибоко вдихнула. Ох... Було б класно... Давно про це мріяла.

− Дякую, але... Це ж тільки плани. Поки ніяких гарантій.

− Будуть тобі гарантії, — підійшов, оперся руками в стіл з двох сторін від неї. Всім своїм чималим зростом навис над Лікою, — Не сумнівайся, там зовсім інший рівень. Можна за пару місяців на машину заробити. І... Я готовий відпустити свою улюблену працівницю, але... Ти знаєш, все в твоїх руках, — повільно, чітко викарбувала останні слова. Дивився так, наче розстібав очима ґудзики на її блузці.

   Його погляд і цей тон голосу... Халепа! Аж гаряче стало. Як же спокусливо! Мало не ціле життя мріяла робити зачіски акторам, ведучим. Це надзвичайно цікаво. Але ж...

− Вибач, але... Я не можу нічого обіцяти. До того ж, в мене вже є машина.

   Мимоволі визирнула в невеличке віконце, з якого було видно паркінг за салоном. І підстрибнула від шоку. Кинула той контейнер з їжею на стіл.

− Трясця! Що вони роблять?! — голосно проказала і рвонула до дверей.

    Її гарненького біленького Форда вантажили на евакуатор. Якісь два солідних дядьки крутилися поряд і командували.

− Упс, здається, в тебе більше немає машини, — лукаво проказав Валентин.

− Нічого подібного! Це якась помилка! Зараз я все владнаю, — нервово відповіла і побігла на паркінг.